Петер Хьоґ - Тиша

Каспер під’їхав до столика. Він усе ще не наважувався дихати. Надто вже сильний був запах — запах смерті й лікеру.

Африканка лишилася біля дверей.

— Це борошняні черв’яки, — сказала жінка в кріслі. — Для птахів. Вони заповзають під килим і розкладаються там. Нічого не вдієш. Візьміть келишок, мій любий, а як ви мене знайшли? Хто ця чорна крихітка?

У кімнаті могло б бути світло, повітря могло б бути свіжим — шість вікон виходило на канал. Але вони були закриті шторами й жалюзі.

— Я син Максиміліана Кроне.

— А чи немає у нас якогось посвідчення особи, мій любий?

Шкіра її обличчя була нежива — як у воскової ляльки. Одне око в сіру цяточку сліпо дивилося в джунглі, друге було чорним і напружено-виразистим. Воно вивчало Касперів паспорт.

Приміщення було великим, але непрохідним. Джунглі виростали з величезних керамічних горщиків, що стояли на нейлоновому килимі перед фотошпалерами з африканським пейзажем. Перед рослинами — стіл, стілець і штативи з оранжерейними лампами. Серед заростей літала, щонайменше, сотня птахів. Решта дві третини приміщення була зайнята компактною масою паперу й картону. Від підлоги до стелі все було забито однорідними глибами, що складалися з книжок, фотоальбомів, пачок листів, журналів, поштових листівок, архівних шухляд, каталожних ящичків, картин і згорнутих плакатів.

— Це лише третя частина, — пояснила вона. — Решта знаходиться в архіві Королівської бібліотеки. Включаючи фільми та відео. Півтори тисячі годин записів.

— Ви були знайомі з моєю бабусею.

Підійнявши одну з пляшок обома руками, вона розвернула її до Каспера, він похитав головою. Вона налила собі. Спочатку з однієї пляшки, а потім з другої, це був зелений і жовтий шартрез. Вона змішала їх у співвідношенні один до одного.

Келих був вузенький. Але маленький діаметр з успіхом компенсувався довжиною — він був високий, як квіткова ваза. Можливо, для того щоб скоротити довгий шлях від столу до рота. Якщо дуже треба буде випити.

Треба було дуже. Вона випила, немов робітник з броварні, заливаючи в себе рідину і не роблячи при цьому ніяких ковтальних рухів. Потім вона відставила склянку і прицмокнула язиком.

— Треба собі потурати. А надто якщо живеш на самоті. Хенрі помер десять років тому.

На підлозі Каспер побачив свідчення того, як вона собі потурала. Два ряди пляшок, акуратно вишикуваних у лінію, немов реквізит перед виставою, — по двадцять з лишком штук кожного кольору. Мозок її, мабуть, був немов зелений волоський горіх, законсервований у спирті й цукрі. Схоже, що йому нічого не вдасться дізнатися.

— Твоя бабуся приїхала в Данію з «віденськими дітьми». У березні двадцятого року. У кожного на шиї був спеціальний паспорт. В Австрії вони б померли з голоду. Вона приїхала в тій самій групі, що й Ілона Візельманн. Уперше виступала в «Маленькій черниці» в Королівському театрі, у вісімнадцять років. Одна з численних подруг Ернста Рольфа. Вийшла заміж за Стентофта. Того самого, автора пісні «Твоє серце в небезпеці, Андресене».

Птахи замовкли. Якийсь звук почав наповнювати приміщення. Звук абсолютної пам’яті, яку привели в дію.

— Твою бабусю віддали на виховання. У сім’ю, що володіла майстернею, де робили вишивки. В Ерескепінґу. Дівчисько це, чорт забирай, не дуже влаштовувало. Якісь каторжні роботи. Першої ж зими вона пішла по льоду до Свенборґа. Тоді до циркових вистав у шатрі включали ревю. Вона поїхала з одним з виконавців ревю. Збереглося її фото з тих часів. У пальті наполовину з овечої, наполовину з верблюжої вовни. Страхітливе, як смертний гріх. Пальто.

На плече їй сів птах, амазонський папуга, пташка ціною п’ятдесят тисяч крон — емалево-блакитний, золотистий, червоний, він заворкував, вона відповіла йому ідентичним гортанним звуком. Птах поклав дзьоб їй на руку.

— Я знаю, про що ти думаєш, мій любий. Ти думаєш: «Чому вона не знайде собі нового друга. Щоб разом їздити в Дюрехавен». Адже мені всього лише трохи за вісімдесят. Але ти так думаєш, бо ще зелений. Ти ще не зустрів великого кохання. Так, як у нас із Хенрі, вже ніколи не буде. Я навіть не можу поставити на стіл його фотографію. Ту, велику, зроблену в п’ятдесят другому у Ельфельдта. Мені починає здаватися, що він кличе мене. Психолог сказав, щоб я її прибрала.

— Ви не стикалися з якими-небудь конфесіями в цирку? Зі Східною церквою?

Вона занурила палець у келих і піднесла його до дзьоба птахові. Той злизав лікер своїм шорстким язиком.