Петер Хьоґ - Тиша

Мені тридцять п’ять років, — сказала вона. — У мене чоловік і двоє дітей.

Срібло, яке він тримав у долоні, було теплим. У нього був її запах. Він знав, що десь у тропіках має бути рослина, яка сонячного полудня розливає такий самий аромат.

Він перевернув медальйон. На зворотному боці були вигравіювані два зулуські щити, два асегаї навхрест і слова: «Перший Панафриканський чемпіонат з айкідо».

— Мене що далі — все дужче привертає життя черниці, — відгукнувся Каспер. — Чи можна сподіватися?..

Вони зупинилися навпроти двох мілководних стоянок між двома молами, далеко попереду на одному з молів щось ворухнулося — якщо не брати до уваги цього, то все навколо було тихо. Сестра Глорія викотила його на платформу й опустила на землю. Вона повезла крісло — повільно, спокійно — через дорогу, на територію порту. Навколо не було чути жодної машини. Каспер обожнював ніч. Коли він був маленький, мати іноді читала йому, не часто — на це не було особливо ні часу, ні сил, — але траплялося, що читала. Книжку під назвою «Палле — сам-один на світі». Він чув тишу в книзі. За малюнками, за текстом, за очевидною самотністю книги йому була чутна здатна принести спочинок тиша міста, в якому все завмерло.

Зараз він відчував те ж саме — цілковитий спокій навколишнього міста. І те, що якась всеосяжна жіночність рухає його вперед.

На останній бетонній швартовій тумбі сидів чоловік у кінській попоні. Уже на середині молу Каспер зрозумів, що бачив його раніше — бачив або чув.

Людина з обличчям кольору свіжозвареного буряка встала, у бірюзових очах не було ніяких ознак того, що вона впізнає Каспера, та й навряд чи це було можливо — Каспер був обмотаний бинтами, немов мумія. Це була та людина, яка неподалік від Національного банку вела катер Стіне — цілу двотижневу вічність тому.

— Якщо нам треба потрапити до блокованого району, — заявив він, — то ще пять тисяч зверху.

Бор мав ще нещасніший вигляд у світлі енергозберігаючих ламп. Стіне колись розповідала Касперові про неприйняття Ейнштейном трактування квантової механіки. Як і всі великі гравці в покер, Ейнштейн мав відчуття меж випадкового. Зустріч тут, у Південній гавані, з людиною з буряковим обличчям була за цими межами. Каспер пощулився. На коротку мить у нього виникло відчуття, що Всевишня грає крапленими картами.

Він дістав коньяк, африканка простягнула йому два стаканчики для промивання очей. Незважаючи на тремтіння в руках, він не розлив ані краплини.

— Ми із сестрою Глорією, — сказав він, — живемо в одному монастирі. Чоловіче й жіноче відділення розділені ґратами. Ми дивилися одне на одного через ґрати цілий рік. Якраз сьогодні день її вісімнадцятиліття, нас відпустили до міста. Тож ми хотіли б відсвяткувати це на самоті.

Чоловік подивився на пов’язки, на гіпс. На інвалідне крісло.

— Тоді п’ять тисяч зверху. Як застава. Отримаєте їх назад, коли повернетеся.

Каспер начепив окуляри. Відлічив половину суми. Не без зусиль.

— Ми залишимо катер там, — сказав він. — Біля Нової гавані. Для вас — ніякого ризику. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що таке бути закоханим, коли тобі вісімнадцять.

Чоловік втупився очима в Каспера. Каспер підняв стаканчик.

— За Спасителя, — вигукнув він. — Перший тост завжди за Спасителя.

Сестра Глорія поклала алюмінієві рейки на пристань і закотила Каспера в катер.

— Це «Янмар», — зауважила бурякова людина, — ви справитеся з ним?

Черниця відкинула кожух двигуна, відкрила паливний кран, повернула ключ запалювання — двигун прокинувся. Вона відв’язала швартови, увімкнула передачу, додала газу — катер поволі пройшов повз чоловіка, що стояв на пристані. Каспер знову підняв стаканчик.

— Вона закінчила курси кочегарів, — повідомив він. — До того як пішла вчитися на медичний. Але потім вона дала вічну обітницю. І піднялася до чорного пояса.

Катер вийшов із Шлюзової гавані, тут фарватер ставав ширшим.

— У нас тут були тренування, — сказав Каспер, — коли я був маленький. Невеличкі цирки, у яких не було коштів на справжні зимові стоянки, знімали майданчики в Північній гавані або тут. Навесні в обідню перерву ми приходили сюди й сиділи на молу — біля складів з прянощами. У мене тоді була мрія, фантазія — тоді і потім, довго-довго. Така постійно виникаюча картинка. Я уявляв собі, що у мене будуть діти і я покажу їм, де я жив. Я завжди уявляв собі саме цю гавань. Одного чудового дня я стоятиму з дітьми на кормі парусного судна, дивлячись на Південну гавань, і ми пустимося в мандри. Це буде відчуття великої свободи.