Петер Хьоґ - Тиша

— А з вами була яка-небудь жінка? — спитала африканка. — У мріях?

Він задумався.

— Ні, — відповів він. — Чесно кажучи, там були тільки я і діти.

Вони пройшли повз острів Тайльхольмен, по лівому борту відкрилася бухта Теммерґравен — вони наближалися до блокованого району. Огорожа являла собою нейлонову сітку, що звисала з каната, протягнутого впоперек входу до гавані і прикріпленого до оранжевих буйків, — у середині була плавуча платформа з невеликою будкою і шлагбаумом.

Він згадав інші перешкоди, що трапилися на його шляху, поки він шукав Клару-Марію. Він подумав про Синю Пані. Він знав, що перед ним те, що проеціюється з його власної свідомості. На мить це розуміння зробило його цілком безтурботним.

Він подумав про власника катера, це в черговий раз було і перешкодою на шляху до дівчинки, і засобом, який може допомогти знайти її. Він подивився на африканку, що сиділа перед ним, — ще одне уособлення жіночого. Він відчував повтори, він був у полоні звукових повторів — якомусь нескінченному записі, що крутився й крутився. Але вперше в житті він усвідомлював це. У цьому усвідомленні передчувалася воля, він чув це.

— Нас туди не пустять, — промовила африканка.

Він прислухався — у будці нікого не було.

— Ми виконуємо мирну місію за дорученням Всевишньої, — мовив він, — космос на нашому боці.

Вона допомогла йому злізти з крісла й опуститися на дно катера, сама ж лягла на банку, катер прослизнув під шлагбаумом. Платформа також була порожня, вони опинилися в гавані Гасверк.

— Чому в тебе немає дітей? — спитала вона.

Він з подивом почув, що говорить правду. Або ту маленьку частину правди, яку можна вимовити вголос.

— Можливо, я ніколи не вірив, що колись здобуду досить внутрішньої стабільності. Стільки, скільки необхідно дитині. Я відчував, що готовий працювати для дітей протягом якогось відтинку часу — півгодини, сорок хвилин. На манежі. Поки горять софіти. Але що я, схоже, не надто годжуся для довшої дистанції.

— А жінка була коли-небудь?

— Серйозно тільки одна. І зовсім недовго.

Треба бути обережним з чесними висловлюваннями. Він раптом почув, як навколо нього збирається самотність. Він відчув, як вона його слухає. Він відчув, що вона в ці хвилини чує і розуміє його систему.

— Навіть з дітьми часто почуваєш самотність, — сказала вона. — Навіть у родині. Діти дуже швидко змінюються. Немає ніякої стабільності. Весь час думаєш, що ще трохи — і вони покинуть тебе. Цим разом я не була вдома місяць. Коли через три тижні я повернуся додому, вони вже зміняться — здаватиметься, що ти їх уперше бачиш. Неначе вони чужі. І кожен день приносить нове. Може, й справді любов триває вічно. Але виглядає вона щоразу по-новому.

Попереду стояла суцільна пелена туману, їхній катер пірнув у неї.

З туману виступив міст Ланґебро. Він був перекритий. Але біля будинку профспілки торгових і офісних службовців стояв поліцейський автомобіль. Якщо тебе позбавили прав водія у двох європейських країнах, ти інстинктивно починаєш шукати очима поліцейського з радаром. Каспер побачив його на протилежному хіднику моста поруч із спостережною вежею. Африканка теж його помітила.

— Нас побачать, — сказала вона, — і витягнуть нагору, тут скрізь морські патрулі.

Каспер зробив знак, і катер звернув у канали Крістіансхауна. Більшу частину кварталу було евакуйовано, у вікнах офісів було темно, у вікнах покинутих квартир — теж, на вулицях нікого не було. Катер прослизнув в арку моста під вулицею Торвеґаде. Склепіння арки підсилювали всі звуки, увігнуті поверхні фокусують звук в одному центрі арки мостів — це акустичні кришталеві кулі, вони збирають усі сигнали з навколишнього світу. Каспер чув відлуння порожніх квартир. Він чув звук води, що просочується через цегляне мурування. Звук готових початися руйнувань. І десь вдалині — звук тропіків, що бозна-звідки взявся.

У найостаннішому будинку на вулиці Оверґаден Ніден Вандет, десь високо, крізь щільні штори пробивалися вузенькі смужки світла.

Птахи з вологих тропічних лісів не співали, вони сміялися, верескливо кричали й хрипіли. Позаду ввижалася крута блакитна тінь Кіліманджаро, оповита легким туманом. Біля підніжжя гори — соковита зелень рівнин Серенґеті. Перед саваною — тропічний ліс і птахи. Перед тропічним лісом — жінка, що сиділа в кріслі біля столика, на якому стояли дві пляшки якогось спиртного і келих.

Їй могло бути дев’яносто п’ять, а могло бути і двісті дев’яносто п’ять років. Колись давно, в доісторичні часи, вона злилася з кріслом, і вже неможливо було визначити, де кінчається людина й починаються масивні меблі.