Марина Соколян - Кодло

І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.

Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь-яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.

Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.

— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.

Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.

— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.

От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.

— Що ти хочеш знати, профан ?

— Що це за випробування?

Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.

— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.

Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?

По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite , натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.

Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.