Марина Соколян: Кодло

За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.

— Все гаразд? — співчутливо запитала я.

Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.

— А все ж таки?

— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…

— Крім того, що?

— Жанін, вона мені не вибачить!

— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?

— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.

От чудасія. Ніколи такого не бачила!

— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.

— Тонi.

Він дуже обережно потис мою простягнену руку.

Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.

Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!

З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.

— А що то за церемонія? — зацікавилась я.

— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.

— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?

— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.

Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.

Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.

Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:

— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.

Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.

— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?