Марина Соколян - Кодло

Я проштовхалася до Бояна.

— У тебе все гаразд? Розрепетувалися тут не знати чого…

— Та це… Яна якось дуже хворобливо зреагувала на те звернення. Уявляєш, обізвала мене психованим авантюристом. За що? — Боян смішно накопилив губи, — Почала мені розказувати, як її все дістало, і як треба вже звідси забиратись, доки не пізно. А я посмів заперечити.

— Це ж треба! Майже моїми словами! А їй то що? Це ж не вона злісні плітки розпускала…

— Їй? Не знаю, схоже, їй просто заманулося покричати.

— Ага, знайоме відчуття. А що ти думає про цей, е-ем, текст? — я кивнула на дошку оголошень.

— Що ж тут думати? Якби моєю метою було заплутати усіх, створити паніку, я б десь так і вчинив, — серйозно повідомив Боян, з відразою огледівши галасливий натовп коло стенду.

— О! Слушна думка. Не знаєш, нічого про Евана не чути?

Боян геть спохмурнів. На вчорашній вечері він всіляко демонстрував Евану, що так і не вибачив йому його ідіотських звинувачень у змові проти Дафни, хоча сам Еван дуже швидко забув про це. Тож Боян просто псував йому настрій всякими недоречними натяками, аж поки Еван не послав його куди подалі і пішов до себе. Ну, якраз після цього він і зник, так що Боян відчував себе трохи винним.

— Нічого нового з учорашнього вечора. Ми з Флаерті обшукали вже все, що можна. І хоч би щось…

— Що каже його сусід? Цей, Томаш, чи як його?

— Томаша не було при цьому. Він нічого не бачив, зараза…

— А він нічого не приховує?

— Може й приховує. Але що я йому зроблю? Голки під нігті? П’яти — на вугілля? Добре, що тортурне обладнання під рукою…

— Та не нервуйся так. Он, люди вже дослухаються.

— Ага, не просто дослухаються, ще й занотовуються, — мовила Дафна, котра нечутно підійшла до нас ззаду, — Ну що, колеги, ідемо каятись? Посипаємо голови попелом і надягаємо волосяниці? Може тоді нам повернуть Евана?

Голос її звучав різко і пронизливо, мов шкрябання нігтем по склу. Дивно, ніколи такого за нею не помічала. Виглядала Дафна не надто — бліда, криво намацькорена червоною помадою, губи стиснені, насуплені брови.

— Дафна, як твоє здоров’я? — відразу ж поцікавилась я.

— Не питай, — жорстко відповіла вона, стрельнувши на мене розпачливим поглядом, — але якщо в тебе є анальгін…

Аж он воно в чому справа!

— Дафна, а що таке? — не зрозумів Боян, — Ще далі наслідки викрадення?

— От ідіот! — вибухнула вона, — Тобі б такі наслідки!

Боян ошелешено завмер.

— Е, ти чого? Всі чогось на мене сьогодні кричать! Я вам що — громовідвідник драний?

Треба було втрутитись, поки всі знов не пересварились. Це вже просто якась епідемія!

— Боян, видихни, все гаразд! Дафна справді погано себе почуває. І це… давайте десь підемо звідси. Треба б нам поговорити без сторонніх.

— Давайте до мене, — запропонувала Дафна, — Герда пішла кудись готуватися до контрольної. Так що в мене вільно.

— Добре, я лише збігаю за анальгіном. Буду за кілька хвилин, можете починати без мене.

Дафна вдячно мені кивнула.

Я швидко піднялась до своєї кімнати аби здійснити благородну місію із врятування Дафни від наслідків первородного гріха. Насправді я ще хотіла кинути рюкзак з книжками і прихопити пакунок з печивом для стратегічних бесід за чаєм. І хто б міг подумати, до чого це призведе!

Підійшовши до дверей власної кімнати, я почула звідти якісь крики. Знов якась сварка, і де — в мене вдома! Ну що за пошесть! Я вже збиралась було увірватися до кімнати і доступно пояснити Тоні, що я думаю з цього приводу, але тут мене спинило усвідомлення того, чий саме голос чути з-за дверей. Герда! Це вона так до контрольної готується? Цікаво…

— …ти ж знаєш, чим це закінчиться! — кричала вона, — Ти б сам зізнався?! Ну, мовчиш?

Тоні їй щось тихенько відповів, нажаль, розібрати мені не вдалося.

— Ну так і що, що пропав? Це що, моя проблема? — потім тихше, — Я знаю. Вони просто хочуть їх залякати. Нічого ж нею не сталося, правда ж? Це ж було снодійне, а не ціанід…

Ого, які знайомі мотиви!

— Не знаю я, що вони хочуть з ним зробити! — знов розхвилювалася Герда, — Томаш мені нічого не казав! Може той булькатий покидьок просто хотів усунути Евана, як потенційного суперника…

Тут вже я не витримала. Штовхнувши двері, я увірвалася до кімнати незгірш за загін спецназу.

— Хто це хотів усунути Евана?! — гнівно запитала я.

Тоні і Герда вражено витріщились на мене. Герда сиділа на моєму ліжку, Тоні — навпроти; тепер він підскочив, намагаючись чи то зупинити мене, чи то втекти. Герда опустила очі, розглядаючи свої перманентно недоглянуті руки.