Марина Соколян - Химерне місто Дрободан

— Агов! — промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.

— Посунься, йолопе! — вискнув жіночий голос, — дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!

А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.

— Що там таке коїться, Мнемозіночка?! — змученим голосом простогнав кельнер, — в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!

Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.

— Я, шановний мій Мерфі, — мовила вона, — страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?

— Пісок спробуй, — серйозно порадив кельнер, — і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?

Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.

— Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? — видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.

Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя — дефективно-скам’янілий — не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло — то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.

— Ти хто такий взагалі, синку? — прошипів він.

— Взагалі, — мовив я, намагаючись вивільнитися, — між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!

Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.

— Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?

До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.

— Ой, самогубця! — зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, — Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.

І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.

— Розслабся, Зіночко! — зітхнув кельнер, — Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.

— В мене дуже багато проблем, сер, — гордо повідомив я.

Він поважно кивнув, погоджуючись.

— А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?

— Я, ее-е, можу тут…? — Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.

— Ні.

— Тобто?

— Чого питаєш? — всміхнувся він.

— Так що, вам не варто довіряти?

— Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.

— А їй? — я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.

— Умм, Зінці?

— Хі-хі-хі, — пролунало з темного кутка.

— Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.

— Ну… прошу до гілляки.

Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.

— Ти запам’ятала?