Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Заняття триває годину двадцять, тож узимку виходиш на вулицю, коли саме починає темніти. Щойно я повернула за ріг, мене обігнала жінка з дитячим візком, і я вкотре подумала, що дітонародження — це якась химерна приреченість істоти. Ти мусиш впустити когось у своє тіло, а потім звідти вилізе страшний крикливий організм, який потребуватиме постійного догляду, тож ти безнадійно пхатимеш поперед себе візок. Я боюся чоловіків і боюся дітей. Перших мені хочеться тримати на відстані — навіть тих, у котрих я закохувалася. Точніше, особливо їх. Щойно вони намагалися до мене торкнутися, на мені наче наростав панцир, який випромінював тисячі електричних розрядів назовні і всередину. Дітей же мені зовсім не хочеться брати на руки. Бо я одразу уявляю, як кількість мешканців нашої хрущовки примножується. Ми всі липнемо і задихаємося, нам мало місця, їжі достатньо, але від неї клубочиться пара і шиби вкриваються вологими фіранками конденсату, на смак же все це вариво прісне і несвіже. Єдине, що допомагає трохи відволіктися, — миття посуду, медитативне заняття, яке дозволяє повернутися до всіх спиною і ще й одразу побачити позитивний результат. Мені дуже страшно відтворюватися у цьому всьому. І навіть дім не є місцем, де від страху можна сховатися, бо хіба може бути домом розхристаний протягами спальний район. Де хрущовки оточені панельками і новобудовами, у світлих вітринних вікнах яких мені було би жити ще страшніше, бо вони так виглядають, наче мали би прострілюватися снайперами. Зрештою, сусідські хлопці з гуртожитку так і розважаються — цілять у мене лазером, коли я перебираюся в піжаму, перш ніж скрутитися калачиком на старій тахті серед синтетичних м’яких іграшок. Вдихаючи їхнє пропилюжене нутро, я нарешті почуваюся у сховку і можу до себе торкатися, коли я це роблю сама, панцир чомусь не наростає й електрошок має характер зовсім іншого, потужного, але приємного розряду.

Я вже майже дійшла до натовпу на зупинці маршрутки, коли мене обігнала зграйка людей напідпитку, звичайні собі перехожі, трохи схожі на моїх батьків, ідеальні об’єкти для зневаги чи навіть ненависті. І от один з них, у камуфляжі, похитуючися, зачепив ту жінку з дитячим візком, що йшла попереду. Вона навіть не встигла огризнутися абощо, як він пробелькотів, погано артикулюючи: «Бандеравскіх детей нада убівать. Ані же убівают наших детей». Його жваве місцеве товариство негайно почало цитькати тоном, яким це роблять бабці у церкві, коли невчасно хрестишся. Таких бабць я боюся понад усе. Але тепер мені нарешті раптово перестало бути страшно. Відбулася якась зворотна реакція — щойно загроза окреслилася, тремор і переляк зникли. І загрозою цією був не той чоловік, а наша взаємна ненависть. Я стояла як укопана, на світлофорі було зелене, але проти руху з бічної вулички виїхав джип, прикрашений синьо-жовтим, євросоюзівським і червоно-чорним прапорцями, він вискочив просто на перехрестя і мало не збив дівчину з прозорою скринькою, яка збирала пожертви, у цільове використання яких ніхто не вірив. Із сіті-лайту на мене дивився суворий лик Бандери. І я тільки й думала всю дорогу в напханій маршрутці: «Чи є я його дитиною, хоч у якийсь свій не- опосередкований спосіб любові до занять з української тричі на тиждень у затишному, колись буржуазному помешканні репетиторки? І чи може вважатися його дитиною немовля у візку з номерним знаком «МІША», нехай і через українське?!» Всі крапки, апострофи й акценти так і не вишикувалися у якийсь логічний рядок, вдома було звично душно і шумно від телевізора: «Париж. Нігерія, Волноваха» — сіяв топонімами диктор у шипучому інфопросторі. Я відкрила географічний атлас і, замість звично розшукувати оази, куди би мріялося втекти, почала зосереджуватися на найстрашніших місцях на землі. Бо чим більше тебе щось лякає, тим легше, коли підпустиш його ближче.

Я не дуже ладнаю з однолітками, але в мене є дві подруги: Христя й Альбіна. Вони не зносять одна одну, тому спілкування з ними я мушу чергувати, але воно й на краще. У Христі один дідусь воював в УПА, а другий був греко-католицьким священиком, і Христя з якимось особливим виразом обличчя переповідає, що його «москалі зварили заживо в казані». Христя пластунка, жвава і повна сил. Сама лише рум’яність її щік свідчить про те, як легко їй усе вдається. Вона носить в гори важкі рюкзаки, радісно пастує підлогу в класі, і таке враження, що паркет не муляє її округлі коліна, а лямки не тиснуть веснянкуваті плечі. Вчора вона організувала після уроків плетіння маскувальних сіток. Зазвичай я дуже не люблю залишатися на усілякі такі заходи, але вона дуже просила і навіть принесла пампухи з рожею від бабці, яка, здається, тільки те і робить, що готує усіляк і «лігуміни», переповідаючи історії про діда, про те, як мало вони пожили, хоч вона і встигла народити трьох дітей. Тільки це і встигла, інших чоловіків не мала, але щось стимулювало її завжди гарно зачісуватися, делікатно малювати губи, не знімати золотих кільчиків обручку перекласти на іншу руку і виглядати добре, навіть коли варила свої невичерпні узвари. Дивно, але нам було весело. Ми дерли простирадла на клапті і реготали, припускаючи, хто на них спав і що робив, говорили про всіляку фігню, і Христя сказала, що може мене взяти з собою на забаву в суботу, щоб показати Славка, котрий якось ліз до неї цілуватися. Я сказала, що подумаю, бо, правду кажучи, дуже незатишно себе почуваю, коли треба почати танцювати, інші дівчата якось вичавлюють із себе натреновані рухи, а у мене не виходить. Потім ми зробили декілька фоток для стінгазети і заповнили звіт, який просила завучка, де треба було вказати метри сплетеної сітки. Христя написала натри більше — заповнення усіляких цидулок їй теж вдавалося дуже добре. В ній так пашіло життя, яке оздоблене жовто-блакитною стрічкою, трималося на надійному стержні, ніби свіже м’ясо в кебабній, що я їй навіть потай заздрила. Вона, уявіть, навіть не бридилася маминих биточків, її не дратував тато, який постійно ходив курити на засклений балкон такої ж, як наша, хрущовки, займаючи собою весь простір, наче велика волохата риба в акваріумі. Бабуся, звісно, його недолюблювала, бо вважала, що її донька вартувала кращого, тому Христя найчастіше ходила до неї одна, у її розлоге королівство старого помешкання з просторими прохідними покоями, дивно умебльованими, наповненими неоднозначними запахами і потертим начинням, зі скрипучими підлогами, химерним цвітінням вазонів, захованими між простирадлами купюрами, відкладеними для Христі з пенсії, з енергонеощадливими п’єцами і вікнами, з повсюдними образами і фотографіями рідних, які ніби разом моляться до тьмяних жарівок. Кімнати ці були темнуватими, проте педантично чистими і неймовірно заспокійливими. Мабуть, саме ця спільна з бабусею територія давала Христі стільки сил. Я туди приходила зрідка і відчувала, що дивляться на мене з підозрою і, хоча чемно частують, говорять стримано і не про все. Ніби підозрюють, що я шпигунка і можу їх виказати. Колись я підслухала, як Христина бабуся вживала на мою адресу слово «сексотка». і здивувалася, бо спідниці мої закінчувалися під коліном, а Христині — над. І вії я, на відміну від подруги, не фарбувала.