Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

І правда. Допомогти буває зовсім просто. Немає грошей — спечи простих млинців і відвези в госпіталь. Чи сплети маскувальну сітку — заодно й помедитуєш. Збери і відішли на фронт дитячі малюнки. Почни ініціативу збирання коштів серед знайомих чи на роботі. Соромно тобі у незнайомих просити? Що ж, це нормально. Хоча, для натхнення, спробуй згадати практики сталкінгу в Кастанеди чи приклад діда-ветерана у Херсоні, десантника-афганця без ніг і кистей рук, котрий щодня збирає гроші під супермаркетом, доїхавши зі свого села приміською електричкою. Щоби допомогти молодим, теперішним херсонським десантникам. Виходить у діда непогано — вже доста тепловізорів та іншого необхідного накупив. Бо, підозрюю, усвідомив, що держава — то не лише репресивна машина податків і чиновницьких побудов. Це ще й суспільство. А суспільство — це багато-багато окремих доль, об’єднаних на даний момент спільною метою: вижити й перемогти.

Знаєте, цей текст мені надзвичайно важко закінчити. Те, що починаєш як хроніку чи спогади, виявляється підступно динамічним. Ось останнє повідомлення на цю годину від Юлі (зараз ніч, і, як не важко здогадатися, вона знову не спить):

«Шукаю поранених, дурдом якийсь, така срака, просвіту нема, але згадую Майдан і вірю, що світло буде...»

І я вірю. А ти?

Героїня цього тексту — Таміла Ташева, одна із засновниць ініціативи «Крим-SOS». На мою думку, її досвід — водночас специфічний і загальний, спільний для всіх українських волонтерів. Його можна підсумувати кількома словами — альтруїзм як повсякденний рефлекс, особиста ангажованість у справу і водночас певна відстороненість, яка захищає від емоційного вигорання.

У дужках додам, що в цього тексту про волонтерську роботу є своя особлива волонтерська історія: аудіозапис, який став основою для створення цього допису, було люб’язно розшифровано волонтерськими руками Тараса Челепіса, за що я йому дуже вдячна. Отака єдність форми та змісту.

Але щось я забагато говорю — давайте краще почуємо Тамілину пряму мову.

Я почала займатися громадською та волонтерською роботою 2003 року — ще на першому курсі університету. Почалося все з того, що ми — якщо голосно так сказати — готувалися до Помаранчевої революції. Так-так, у Криму, разом із іншими моїми колегами з кримськотатарського молодіжного центру, який тоді входив у коаліцію молоді «Наша Україна». І 2004 року вийшло так, що ми акумулювали навколо себе взагалі всю молодь, яка була проти режиму Януковича. Ту роботу я вважала волонтерською та громадською, хоча вона і була пов’язана з політичною партією. — просто було очевидно, що треба діяти, бо жити і розвиватися ми не зможемо, якщо до влади прийде отой тюремник. Тому я організовувала тренінги, видавала і роздавала газетки на вулицях, робила спільні акції з «Порою». В ті часи, 2003—2004 років, працювати у Криму було небезпечно: демократичний рух був обмеженим і малочисельним, а противників наших було багато, а ще нас постійно затримувала міліція, на нас кидалися з кулаками якісь бабушки-пенсіонерки. Нас було настільки мало, що навіть «чорна» і «жовта» частини руху «Пора» у Криму були об’єднані, на відміну від решти України.

А ще мене за громадську діяльність мало не виключили з університету. В ті часи у Криму проти молодих активістів узагалі залучили весь ресурс сфери освіти... Мене хотіли вигнати через прогули. У той час іще не було впроваджено оту «кредитно-модульну систему», тому на факультеті з відвідуваністю не було дуже строго і величезна кількість студентів пропускали заняття — головне було скласти сесію.

Варто уточнити, що декан нашого факультету агітував за Януковича та розпускав плітки про Меджліс кримських татар, який підтримував і Ющенка, і пропомаранчеву позицію. Тоді разом із одногрупницею-журналісткою написала статтю в одну із впливових кримських газет, і тут почалось переслідування. Під статтею, яку ми написали про декана, не було прізвищ, але багато студентів, знаючи наші політичні погляди, вказували пальцем у наш бік. Нас урятували публічність і перемога Ющенка у третьому турі. На жаль, декан той досі на своєму місці, та й університет наш не став менш корумпованим...

Ті два роки заклали підвалини для зміни суспільних настроїв у Криму. Після Помаранчевої революції перша фаза подій на Майдані під час Революції Гідності сприймалася не так вороже.

Євромайдан у Криму пройшов доволі спокійно. Були хіба що листівки, які розповсюджували проти активістів, наприклад: «Ваша донька / син / колега / сусід — зрадник» або «пособник Америки и живет в вашем дворе». Загалом події в Києві на Майдані до початку силового протистояння сприймалися спокійно, складніше стало після Грушевського та Інститутської.