Ірена Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

У роботі з переселенцями є складність: серед них можуть іноді траплятися ті, хто не любить Україну, хто є проросійським, любить Путіна, хто з дому виїхав для порятунку свого життя, а не з ідеологічної незгоди з «владою» окупаційного режиму в Криму, в Луганській і Донецькій областях. Так, до нас постійно приходять на склад і в офіс люди, які кажуть, що ‘їхні домівки бомбить Україна, або що війну почала саме Україна, або що це ми з Майданом у всьому винні... Але уявіть маму з трьома малими дітьми, якій справді необхідна допомога. їй неможливо відмовити та сказати, щоби вона ішла геть. Ти не можеш послати її просити допомоги в Путіна. Попри весь можливий людський фактор необхідно допомагати тим, хто цього потребує. І це дуже складно буває, і ти себе пересилюєш, притлумлюєш почуття та пам’ять про події на Майдані і про загибель Небесної Сотні. Волонтери не мають етичного права відмовляти комусь тільки через те, що він не поділяє їхніх політичних поглядів. У нас є місія. Ця місія — допомагати людям.

Розумієте, крім етичної місії на мою роботу дуже впливає те, що окупація Криму — окупація мого дому. Я втратила дім. Усі мої рідні, вся моя родина живуть у Криму, але я не можу їх побачити, я не можу більше їздити до Криму, бо є небезпека, що звідти мене вже не випустять.

Мушу сказати, що тільки зараз я усвідомила, що втратила. От наприкінці жовтня до мене приїздила мама, і я зустрічала її на вокзалі... в мене почалася істерика. Я ніколи раніше не плакала на людях, я загалом не звикла публічно виявляти емоції. Просто на платформі, побачивши маму, я відчула все, що відчуваю до мого втраченого Криму.

Наша родина походить із родини депортованих Сталіним кримських татар. Це покоління я називаю втраченим. Батьки переїхали у Крим У самому розквіті сил, їм було десь по тридцять п'ять років. До того вони жили в Самарканді, де мама працювала лаборантом у поліклініці, а тато був керівником бурильної установки, в нього була дуже висока зарплата. Але батьки все кинули та поїхали з власного будинку на голе місце, у «врємянку» з голими стінами, де вікна були просто закриті плівкою. Ми спали всі в одному ліжку — мама, сестра і я. Власний будинок у Сімферополі ми будували двадцять років. Цього року будівництво закінчилося. Почалася окупація.

Я росла на бувальщинах про Крим, які мені розповідала депортована прабабуся. Я пам’ятаю, як мені п’ятирічній, ще в Узбекистані, прабабуся описувала море, де багато води, де гори, де красиво. А я ніколи не бачила моря.

Якось, уже після переїзду до Криму, ми з бабусею пішли в її рідне село, звідки її депортували Знайшли будинок — він вцілів. Звідти вийшла інша якась бабуся — росіянка, котра дозволила зайти на подвір’я, — зазвичай кримських татар нові власники їхніх будинків не пускали навіть на поріг. Тоді бабуся запитала в тієї жінки, де в будинку ділася стара пічка. І та почала заперечувати, що в будинку пічки не було, коли вона вселялася. Річ у тім, що в тій пічці наша родина перед депортацією заховала все сімейне золото — сережки, коштовні пояси, інші прикраси, що передавались із покоління в покоління. Не знаю, може, та жінка справді нічого не брала, може, хтось інший усе вкрав.

Бабуся того дня дуже сильно плакала. Я навіть не до кінця зрозуміла, чому вона плаче, — мені було лише сім років. Тільки з часом я зрозуміла, що тоді відбулося на тому старому подвір'ї. Дуже рідко кримським татарам вдавалося викупити свої старі родинні будинки. Часто російські родини вимагали за них дуже завищену ціну, шалені гроші.

У мене часто запитують, чому я не перевезу до Києва батьків. А їх не перевезеш. Вони пам’ятають історії своїх бабусь і матерів про депортацію.

У Криму зараз те саме: не так різко, не так примусово, але тобі створюють такі умови, що мусиш виїжджати. Але мої батьки не залишать свого будинку в Криму. Тому для мене це дуже сильна особиста трагедія.

З іншого боку — хоч як би патетично це звучало, — якби я не вірила, що ми повернемо Крим, то не займалася би волонтерським проектом «Крим-SOS». Зараз я розумію, що не можу це покинути, бо впевнена, що Крим ми повернемо в будь-якому разі. Можливо, в майбутньому зміниться форма його врядування, можливо, буде більше автономності, можливо, буде особливий статус для кримських татар. Але Крим знову буде українським.

Я страшна боягузка. Настільки, що боятися мені теж страшно. Я боюся, що страх мене поглине ще більше. Зрештою, я дівчина, мені майже сімнадцять, я ще не народжувала, тільки декілька разів закохувалася. Я всі рази боялася про це говорити. Я просто любила страждати. Тоді ставало менш страшно. Це як бити когось із кожним наступним ударом сильніше, щоб удар попередній не вважався злочином. Тільки я ніколи нікого не била, окрім себе, бо фізичні прояви насильства між людьми вганяють мене у ступор. А от битися самій головою об стінку — це будь ласка, бо чого ще варта така лузерка і нездара, як я. Вчора я поверталася від репетиторки з української затишною вуличкою в середмісті. Ці заняття з підготовки до ЗНО, що, як і більшість наших життєвих кроків, позбавлені сенсу, мене принаймні врівноважують. Підставляючи правильні дієслівні форми, таки розумієш, що є у цьому світі гармонійні речі. Антикварний стіл, вкритий якоюсь понурою капою, іржава лампа з розплавленими пластмасовими деталями — світло від неї гріє змерзлі пальці з обгризеними нігтями, це все вводить мене у якийсь благодатний транс, додає затишку і переконує, що не така вже й катастрофа те, що я ніколи не матиму бездоганного манікюру. Я дуже боюся дівчат із бездоганним манікюром. Але у цьому старому помешканні моєї репетиторки почуваєшся захищено, навіть за тих обставин, що у сусідній кімнаті майже помирає старенька бабця, а чоловік учительки схожий на гробаря. Це навіть створює якусь ідеальну екосистему. А мова і літери — єдине, що у цьому світі можна любити, єдине, що позбавляє страху.