Ґабріель Ґарсія Маркес - Оповідання

— Залиш його, кажу! — крикнув Хосе Монтіель.

Балтасар дивився на хлопця: це була агонія враженого звіряти. Четверта година. Зараз дома Урсула співає якусь старовинну пісню, нарізаючи кружала цибулі.

— Пепе, — сказав Балтасар. Підійшов, усміхаючись, до хлопчика, простяг йому клітку. Хлопчик скочив, обійняв клітку, майже таку ж велику, як він сам, розгублено дивився на Балтасара крізь металеве плетиво, не знаючи, що сказати. Очі його були сухі.

— Балтасар, — сказав Монтіель м’яко. — Я ж сказав, щоб ти забрав клітку.

— Поверни зараз же, — звеліла жінка хлопчику.

— Залиш собі, — сказав Балтасар. І обернувся до Хосе Монтіеля: — Зрештою я зробив її для нього.

Хосе Монтіель вийшов слідом за Балтасаром.

— Не будь дурним, Балтасаре, — говорив він. — Забери свою клітку й не роби більше дурниць. Я не заплачу тобі за неї й сентаво.

— Дрібниці, — сказав Балтасар. — Я робив її саме для того, щоб подарувати Пепе. Я й не думав на ній заробити.

Коли Балтасар протискувався крізь натовп цікавих, що з’юрмилися біля входу, Хосе Монтіель щось люто кричав йому вслід.

— Дурень! — кричав Хосе Монтіель. — Забери геть свій мотлох! Не вистачало ще, щоб кожен приходив до мене в дім командувати. Хай йому чорт!

В більярдному салоні Балтасара зустріли овацією. Досі він думав, що просто зробив клітку, кращу за інші, що мусив подарувати її Хосе Монтіелю, аби хлопчик не плакав, і що нічого надзвичайного в цьому нема. Але тепер збагнув, що все це має якесь значення для багатьох людей, і відчув себе трохи збудженим.

— Так тобі дали за клітку п’ятдесят песо?

— Шістдесят.

— Щось у лісі здохло, — сказав хтось.

— Ти єдиний, кому вдалося витягти таку купу грошей з дона Монтіеля. Це треба відсвяткувати.

Йому піднесли пиво, і Балтасар у свою чергу замовив пиво на всіх. Він пив стільки вперше, і скоро зовсім сп’янів, розповідав про свій проект: зробити тисячу кліток по шістдесят песо, потім про мільйон кліток, поки не дійшов до шістдесяти мільйонів песо.

— Треба робити різні речі й продавати їх багатим, поки вони живі, — белькотів Балтасар. — Вони всі гнилі й повмирають.

Дві години підряд грав за рахунок Балтасара музичний автомат. Всі пили за здоров’я Балтасара, бажали йому щастя, а багатим смерті, але коли настав час вечері, покинули самого в салоні.

Урсула чекала його до восьмої години — на тарілці лежало смажене м’ясо з цибулею. Хтось сказав їй, що чоловік сидить в більярдному салоні, дуже щасливий, і всіх частує пивом, але Урсула не повірила, бо Балтасар ніколи ще не упивався. Коли вона лягла спати, — майже опівночі, — Балтасар все ще сидів в освітленому салоні, навколо стояли столики й стільці. На майданчику для танців на відкритому повітрі походжали чаплі. Не в змозі зробити й кроку, Балтасар сидів і думав, що добре було б лягти з двома жінками в одне ліжко. Він стільки витратив грошей, що мусив залишити в заставу годинник, пообіцявши розрахуватись наступного дня. Трохи згодом, уже лежачи на вулиці, Балтасар відчув, що з нього знімають черевики, але не схотів перебивати сну — найщасливішого в своєму житті.

Жінки, що йшли о п’ятій годині на вранішню месу, боялись дивитись на нього, думаючи, що він мертвий.

З іспанської переклали Женев’єва Конєва та Лев Олевський.

Журнал "Всесвіт" №3 1972 р.

Коли помер дон Хосе Монтіель, усі зітхнули з полегкістю: доля помстилася за них. Тільки вдова була безутішна. Але остаточно повірили в те, що Монтіель мертвий, лише через кілька годин після його смерті. Багатьох брав сумнів, коли вони дивились на небіжчика на смертному одрі: жовтий, опуклий, схожий на диню ящик, всередині — купа подушок і простирал, і наче вкарбований в них — покійник. Чисто поголений, вдягнутий в біле, в лакованих черевиках — ніколи не здавався він таким живим, як зараз. Це був той самий дон Хосе Монтіель, який щонеділі слухав месу о восьмій ранку, тільки в руках замість стека він тримав розп’яття. Лише коли прикрутили віко труни і вмурували її в стіну розкішного родового склепу, все селище переконалося, що Хосе Монтіель справді помер, а не удавав мертвого. Всім, крім удови, здавалося неймовірним, що Хосе Монтіель вмер своєю смертю. Люди були певні, що хтось коли-небудь таки продірявить Монтіелю спину з якоїсь засідки. Тільки його дружина була певна, що Монтіель помре від старості у власному ліжку, після сповіді, тихо й мирно, як святий. Вона майже не помилилась. Хосе Монтіель помер в гамаку в середу, о другій годині, після спалаху гніву — недаремно лікар заборонив йому хвилюватись. Дружина Монтіеля сподівалася також, що все селище прийде на похорон, що квіти нікуди буде складати. А прийшли тільки його однодумці і представники релігійних общин, і прислали всього один вінок — від адміністрації муніципалітету. Син з далекого консульства в Німеччині і дочки з Парижа надіслали телеграму на трьох сторінках. Відчувалося, що писали вони її стоячи в поштовій конторі, звичайним чорнилом; що подерли вони безліч бланків, поки нашкрябали слів на двадцять доларів. Ніхто з них не обіцяв приїхати. Тієї ночі обливала сльозами подушку вдова Монтіеля, подушку, де не раз спочивала голова чоловіка, який подарував їй щастя. В шістдесят два роки вперше в житті зазнала вдова гіркоту образи. «Я замкнулася від усіх, назавжди, — думала вона. — Так, ніби мене поклали в труну разом з Хосе Монтіелем. Не хочу більше чути про цей гидкий світ». Удова вірила, що вона так і зробить. Тендітна жінка, вона вірила також у сни й прикмети. Двадцяти років вона вийшла заміж за єдиного претендента на її руку й серце, до якого їй дозволяли наближатись на десятиметрову відстань. Так і прожила, не маючи уявлення про реальну дійсність.