Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Каська кивнула головою й відчула, як по щоках течуть сльози.

— Я спробую. Я ніколи нічого для тебе не зробила, тож принаймні спробую.

Якщо ми чогось дуже прагнемо, то для досягнення мети можемо подолати будь-які перешкоди й зробити те, чого й не уявляли. Матері Лінки й Каськи ніколи й не снилося, що вона дзвонитиме у двері до названих батьків Касі й прохатиме їх — а й справді — про що? Передусім про те, щоб вони все ще раз обміркували. А може, щоб пробачили?

Це була нелегка розмова. Хоча на столі стояли тістечка, ніхто по них навіть не сягнув. І чаю ніхто собі не налив. Пан Цезарій навіть поставив на стіл пляшку віскі й три чарки, але ніхто їх навіть не торкнувся. Розмовляли між собою, нервово, безладно. Уперше в житті.

— Шкода, що ви не прийшли раніше, — пролунало насамкінець.

Бо для них це складна ситуація, бо вони не знали, як вчинити, бо…

— Я розумію, — відказала мати Лінки й Каськи. — Я не могла наважитися. Та пообіцяйте, що ви принаймні ще подумаєте. Їй так добре в тому ліцеї, і цей хлопець… Це хороший хлопець.

— А звідки ви про все це знаєте? Адже ви з нею жодного разу не спілкувалися!

— Від Халінки, — тихо пояснила мати. — Я хотіла з Касею поговорити, але не спромоглася. Але вона не повинна через мене страждати. Це лише моя провина. Тому, якщо ви хочете виїхати, я зроблю все…

Та що вона ще могла зробити?

— Ну, не знаю, що із цього вийде, — розповідала потім Лінці мама. — Я так намагалася їх переконати. Проте не думаю, щоб мені це вдалося. Вони дуже добрі люди, справді. Просто ця ситуація для них заскладна. Може, якби я раніше…

— Мамо, припини, — сказала Лінка, бо помітила, що мати знову замикається в собі, неначе провалюється в чорну яму, що це почуття провини гнітить її й от-от поглине. — Ти зробила все, що могла. Краще пізно, ніж ще пізніше, — спробувала пожартувати.

— Чи хтось зможе мені пробачити все, що я накоїла?

— Припини. Адже всі тобі пробачили. Адам… Каська теж більше на тебе не гнівається, просто не могла зрозуміти, чому ти не намагаєшся з нею спілкуватися, ото й тільки.

— А ти?

— Що я?

— Ти мені пробачиш?

Лінка рознервувалася.

— Мені немає чого тобі пробачати, не дурій.

— Ні, ні, є. Усе. Те, яка я. А я такою бути не хочу.

— Знаєш, що, мамо? Краще б ти в них собі таки хильнула того віскі. Ти така, яка є, і все гаразд. Ти така, а не інша, і я рада, що маю маму, — Обняла матір. — А тепер я йду спати. Завтра бенкет у саду в пана Антонія. Може, підеш зі мною?

— Я?

— Та ти ж, а хто іще? Твоя аватарка?

— Моя що?

— Нічого. Ходімо разом, усією родиною. Я хочу, щоб ви познайомилися. Розумієш, я дуже звикла до пана Антонія за цей рік. І до пані Стасі, і пана Дарека теж. Вони справді дуже класні. Сама побачиш.

— Ну, добре… Але я на трішечки.

— Ага. І є ще одна річ, про яку я хотіла б вам сказати, тобі й Адамові. Я його покличу, добре?

Адам відірвався від лептопа й роботи, і сів з ними на кухні.

— Розумієте… — несміливо почала Лінка. — Я цього року багато працювала. І в мене вже просто немає сили. Я ледве перейшла до наступного класу, і не думаю, щоб це мало якийсь сенс. Нічого не вийде, тим більше, що робота на Нобеля закінчилася, а такого підробітку я більше, мабуть, не знайду. Пошукаю собі інший ліцей. Фотографуватиму далі, щиро кажучи, через роботу я знімала цього року менше, ніж будь-коли. Я розумію, що мушу давати собі раду, що розчарувала вас, але я прийняла таке рішення. Може, переведуся до Наталіїного ліцею? Туди я точно вступлю, а в неї хороший клас. Може, у мене вийде. Я б хотіла перенести документи, от тільки не знаю, як це зробити.

— Почекай, — мовив Адам. — Я теж про це думав. Ми навіть з мамою говорили, і вважаємо, що ти вже досить напрацювалася. Я заплачу за ліцей. Це не так уже й багато, у тебе ж є знижка. Я із самого початку хотів так зробити… але наше родинне життя трохи ускладнилося, і мені здавалося, що ти відмовилася б від моєї підтримки… Гадаю, ти повинна залишитися, якщо в цьому ліцеї тобі подобається.

Лінка замислилася. Залишитися? Може, подолавши цей складний рік, вона вже почувається частиною класу? Не зовсім, та може, варто за це поборотися?

— Адаме, — сказала вона. — Ти просто супер. Не знаю, чи можу я прийняти твою допомогу…

— А чому не можеш?

— Ну, бо… бо… я ж не твоя…

— Тихо, тихо будь, — обняв її вітчим. — Що не моя? Хто не моя? Моя. Дуже навіть моя. І навіть думати не смій, що це не так.

Садок устиг розквітнути за ніч, ніби навмисне причепурився для гостей. Пані Стася походжала задоволено, розставляючи на столиках фрукти, тістечка і якісь перекуски. Крім Лінки з родиною ще нікого не було. Вони так боялися запізнитися, що приїхали на півгодини раніше. Лінка глянула на пані Стасю, старенька була у своїй стихії. Посадовила маму й Адама біля пана Антонія, який відразу завів із ними жартівливу розмову. Кай, зрадівши новим розвагам, гасав по садку за котом, що невідомо звідки з’явився мовби навмисне для нього.