Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

— А хто тобі сказав, що без мене? Я ще трохи поживу, гадаю. А ти приходь, коли захочеш. Бо хто мені детективи переказуватиме?

— Пані Стася…

— Стася? Де там! Вона тільки жіночі романи читає. До речі, а як там твої любовні справи? Бо ти виглядаєш якось так… Закохалася?

— Я весь час була закохана. Але не могла… не могла пробачити.

Старий підвів на неї свої світлі блакитні очі.

— Тільки завдяки аварії я все зрозуміла.

— То й радій, дитино, — відказав пан Антоній. — Декому не так пощастило.

— Але ж ви пробачили, правда?

— Я так, але вона…

— Вона?

— Бачиш, це не зовсім так було, як я тобі розповідав. Йшлося про Стасю.

— Про Стасю?

Лінка нічого не розуміла. Вона думала, що Стася в цій любовній історії з Олівією була геть другорядною особою. А як усе виглядало насправді? Вона вже хотіла запитати, проте з виразу обличчя пана Антонія зрозуміла, що нині він їй точно більше нічого не скаже.

— Найкраще сприймати життя таким, як воно є. Не на все можна вплинути…

— Ви кажете достоту, як Адріан!

— Адріан? То ось як його звати?

Лінка відчула, як червоніє. Кивнула головою.

— Тоді приходьте разом у суботу. Ми влаштовуємо бенкет. На честь цього саду. А зараз… Матінко Божа, ми тут собі теревенимо, а матч уже почався!

І майже бігцем подався додому, так, наче йому й близько не було вісімдесяти років! Лінка за ним ледве встигала.

Халіна відчинила двері квартири й побачила, що на кухні сидить Наталія й любесенько балакає собі з мамою.

— Агов! Телефон не береш, на есемески не відписуєш, то я й прийшла, — привітала її подруга.

— Пробач! Я вимкнула звук у лікарні, а потім була на Нобеля… Так багато всього діється останнім часом.

— Я зустріла Каську. Вона сказала, що виїздить. Але не сказала, чому. Ти щось знаєш? Я прийшла запитати, бо хвилююся за неї, вона якось кепсько виглядає. Що трапилося?

Лінка похнюпилася. Отже, настав момент, коли доведеться розповісти Наталії, і якось пояснити, чому вона весь рік про це мовчала. Підвела голову й глянула на маму.

— Вона знає? — запитала мати так само, як тоді Каська в кафе.

— Ні.

— Наталіє, розумієш, тут у нас така складна ситуація. Може, я тобі розповім, бо Халінці буде важче.

Лінка перелякано глянула на матір і подумала, чи та, бува, не хильнула чогось. Бо такою сміливою вона ніколи її не бачила. Розповідала спокійно, наче не свою історію. А Наталія сиділа мов закам’яніла й не могла в це повірити. Так розхвилювалася, що довелося відпоювати її мелісою. А коли подруга пішла додому, Лінка лише сказала:

— Дякую, мамо. Я не могла їй цього сказати. Каська теж не наважувалася.

— Знаєш, що? — запитала мати. — Я ціле життя була страшенною боягузкою. Мені так важко завжди зізнатися в тому, що я думаю, а ще важче — що відчуваю. Так само із нею. Із Касею. Бо це неправда, наче я не хочу якось із нею зблизитися. Я дуже хочу. Стільки разів приходила до її будинку, сподіваючись зустріти. Та коли вже бачила, то боялася підійти.

— Боялася?

— Звісно. Адже я її так скривдила, покинула власну дитину…

— Це не твоя провина.

— Знаю. Але це нічого не змінює. Я однаково почуваюся винною. І я вирішила, що мушу наважитися.

— То ти розмовляла з нею?

Лінка раптом відчула піднесення. Вона так давно мріяла, щоб мати й Каська порозумілися, щоб Кася не ображалася на матір.

— Ще ні. Та розповідаючи про все це Наталії, я дійшла висновку, що час наважитися.

— Хочеш поговорити з Каською?

— Так. Завтра до неї піду.

Каська йшла зі школи, похнюпившись. Ніщо її не тішило, навіть гарні оцінки в табелі. Скрутила його руркою й заховала до торби. Ну, зрадіють батьки, але що це змінить? Однаково доведеться звідси поїхати, піти із класного ліцею, покинути всіх друзів і почати все спочатку. Без Лінки, передусім без неї. І без Міхала. Що буде з ним? Адже це не матиме продовження, не варто себе тішити ілюзіями.

— Касю! — вона почула, що хтось її кличе.

Мати. У дівчини аж руки затремтіли. Мати стояла на вулиці, якась така зіщулена, нещасна, і вдивлялася в неї, ніби чогось сподіваючись. От тільки чого?

— Я знаю, що ви звідси їдете, — швидко заговорила вона. — І хотіла тобі сказати, що мені дуже шкода. Я розумію, що це через мене…

— Не думаю, — відповіла Каська.

Її голос нагадував сухий лущений горох.

— Може, мені вдасться… Їх переконати?

— Навіщо? Адже вам зовсім не хочеться, щоб я залишилася.

— Касю, я… якщо в житті зробиш таку помилку, то потім вже дуже тяжко. Звичайно, що я хочу, аби ти залишилася, я просто не вмію… цього показати. Але справа не в мені. Ти ж хочеш залишитися у Варшаві, правда?