Йоанна Яґелло - Шоколад із чилі

Пан Антоній сидів у шезлонгу в саду, підставивши обличчя під сонячні промені.

— Перепрошую, що запізнилася, — задихано проказала Лінка, — але це через «Євро». Усі вулиці поперекривали.

— «Євро», ну, звісно. Ми стільки років на нього чекали.

Лінка здивовано глянула на старого. Чекати? На «Євро»?

— Ти, мабуть, не любиш футбол, га? — посміхнувся пан Антоній.

— Ні… Я взагалі не розумію, що й до чого.

— Хотів би я бодай раз піти на матч, сидіти на стадіоні. Це так близько, а я приречений дивитися по телевізору.

— А я не знаю нікого, хто потрапив би на матч. Кажуть, це дуже дорого. Я чула, що за квиток на відкриття треба було тисячу викинути.

— Передусім треба було, щоб пощастило в розіграші. Син брав участь, але йому нічого не дісталося. Може, воно й на краще, бо я після операції однаково не міг би піти, лише прикро було б. До речі, матч почнеться за п’ятнадцять хвилин. Дивитимешся?

— Ну, звичайно. Як забажаєте. Але зараз… Пане Антонію… Я мушу сказати вам дещо дуже важливе. Розумієте, я була на Гренадирів. І бачила її.

— Кого? — пан Антоній раптом напружився.

— Олівію.

— А звідки ти знаєш, як її звати? Як ти її знайшла? Нащо втручаєшся не в свої справи?

— Я хотіла, як краще, — тихо мовила Лінка. — Гадала, ви зрадієте. Вона…

Старий так рознервувався, що аж підвівся.

— Вислухай мене уважно. Я ж знаю, де вона живе. Якби хотів, то давно б до неї пішов.

— А я була переконана, що ви думаєте, наче вона виїхала. Адже ви казали…

— Зараз не має значення, що я казав. Забудь про це, а особливо про Олівію.

— Ви не змогли пробачити, — тихо й немовби здивовано сказала Лінка. — Тоді навіщо був той лист у лікарні, і взагалі…

Запала мовчанка.

— Я вже давно пробачив. Не в цьому справа. Але потім вона… Я всі ці роки будував повітряні замки й не бачив, що поруч зі мною є дещо значно цінніше. Бачиш, ми зі Стасею хочемо оселитися разом…

— Але ж вона й так тут мешкає, — бовкнула Лінка, не подумавши.

— Так, але жити разом, розумієш?

До Лінки нарешті дійшло. Вона вже відкрила рота, аби щось сказати, але тут відчинилися двері будинку, і в саду з’явилася пані Стася. У руках несла дві чашки й кавник.

— О, — здивувалася вона. — Добридень. Я не знала, що ти прийдеш…

Вона явно не чекала на Лінку. Трохи подумавши, звернулася до пана Антонія.

— Принесу ще одну чашку.

— Не треба, я вже собі піду, — намагалася відмовитися Лінка, але старенька змахнула руками, мов птах, і зникла за дверима.

Лінка подумала, що пані Стася рухається жвавіше, ніби помолодшала років на десять.

— Дитино, я розумію, що в тебе були добрі наміри, — уже спокійніше мовив пан Антоній. — Та бачиш, іноді все відбувається геть непередбачуваним чином. Хай там як, я радий, що в Олівії все добре. Ага, і ще одна важлива справа. Розумієш, я тебе дуже полюбив, але…

— Мені більше не приходити?

Звісно, тепер йому компаньйонка не потрібна. Лінка відчула, як очі помалу наповнюються сльозами.

— Ну, не знаю, може, ти приходитимеш на дещо інших умовах? Розумієш, я не хочу, щоб Стасі було прикро. То подумав, що може, ти нам часом допомагатимеш у домі й у саду?

— Але так сидіти з вами годинами вже не можна, так?

— Ну… Схоже, що так. Звичайно, я тобі завжди радий, бо дуже до тебе прив’язався, але вона хоче якомога більше бути зі мною.

— А ви з нею.

— Це ж природно. Ми стільки років втратили, живучи поруч. Неймовірно, подумати лишень!

— Пане Антонію, я вам щось скажу, бо лише недавно пригадала. Я розумію, що це дурниці, зате кумедні, а у вас гарне почуття гумору.

— Ну, давай! — панові Антонію аж очі заблищали.

Найдужче старенький любив слухати різні історії та анекдоти. Він був природжений слухач.

— Перш ніж я прийшла до вас працювати, моя однокласниця влаштувала ворожіння на святого Андрія. І знаєте, яке ім’я мені дісталося?

— Не вгадаю, навіть за іспанські помаранчі!

— Чудове порівняння, та зізнаюся, що ніколи такого не чула. Колись так говорили? «За іспанські помаранчі», прекрасно!

— Е-е-е, це вже, певне, склероз, я хотів сказати, що за жодні скарби світу, але обмовився. Ну, кажи, то яке ім’я тобі дісталося?

— Антоній.

— І що? У школі знайшовся якийсь гарний Антоній?

— Нічого ви не розумієте. Це ж про вас мова. Бо я теж за цей рік дуже до вас прив’язалася…

Лінка відчула, що знову от-от розплачеться. Ніколи досі вона не плакала стільки, як у ці останні місяці.

— Без вас мені буде дуже сумно.

Тепер вона справді розплакалася. Пан Антоній теж втирав рукою куточки очей.