Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

…Зневірене худе лице, ніс, ніби дзьоб у пташка, кашель, що стрясає всім тілом. Уявляєш, яким би був, хоч вже ніколи не буде, оцей кандидат на смерть, якби вилікувався від сухот: гладенька шкіра, виразні сині очі, випростана постать — юнак, котрий вірить, що саме йому вдасться змінити цей світ, не йдучи на жодні компроміси.

Квітуча гілка, зламана вітром, яка випрошує в дощу ще один день і живе коштом небесної вологи, а не власних соків. Ніхто не любив і не розумів Леся Козловського так, як він, а скільки пройшло вже літ по його смерті…

— Ти не змінився, — каже Михайло, не запалюючи світла. — Зрештою, трохи поправився. Як там — спокій?

— Не можу сказати. Там порожньо і один уникає другого. Про що нам говорити, коли ми померли?

— То правда. Я нині думав про таке: між душею і духом весь час збільшується прірва, і коли станеш на один край, а другого вже не буде видно, то нема чого далі жити. Тебе, певно, не дуже обходить, що лише я тебе пам’ятаю, а більше ніхто?

— Одна книжка, і то посмертна, і то з поганими віршами, коли стільки гарних поетів померло у розквіті літ, — засміявся Олесь. — Але дякую, що пам’ятаєш.

— Ти вже став для мене символом приреченості, Лесю. Завжди був мені ніби сином, хоч я не дуже старший.

— Помреш скоро, старий.

— Ага.

— Твій син Грицько уже там.

— Жартуєш, Лесю!

Хлопець похитав головою:

— Підем до нього. Хочеш?

— Хочу.

— Але ти ще вернешся звідти.

— Це — сон.

— Життя — це сон, а смерть — ні. Ти хворий і помреш від запалення легень і туги. Хату продасть твій старший син за п’ятсот карбованців. На її місці поставлять нову. У сні завжди щось роблять, рухаються, чогось хочуть, мучаться. Але найбільша мука — прокинутись і переступити поріг смерті, втратити все. Я дуже мучився. Може, тому, що вмер молодим. Тобі буде легше.

— Чому — Грицько? Як?!

— Сам. Ти не дав йому віри з гірчичне зерно, а любові він не мав. Ти — скупий.

— То — час. Чим більше ми віддаляємось від природи, тим слабшають кровні зв’язки.

— Ти раціоналіст, як і я, — всміхнувся Лесь. — Але там я змінився. Все щезло, що підлягало гниттю. Любов очистилась, а більше я не мав нічого вартіснішого. «Лиш той безпечний, хто душу любив, знайде й по смерті те, що через смерть згубив». Ти пам’ятаєш, як я благав смерть, щоби хоч трохи почекала. Квапився, аби щось встигнути, аби мене не закопали, як смердюче падло, в гріб і забули. Ходив же до пана доктора Франка. Спочатку написав листа. То було взимку, а влітку я помер.

— Книжка вийшла.

— Так, але я її не бачив.

— У мене є.

Старий схопився і босий пішов до скрині. Вийняв маленьку книжечку в синій шкіряній палітурці.

— «Мирти і кипариси», — прочитав Лесь. — З портретом автора. За редакцією Івана Франка. «Не хочу сліз, щоб їх по мні лили, не хочу молитов, ні жалю, лиш прошу, щоб умерти не дали, де на соломі у шпиталю». Я думав, що пан доктор просто пожалів мене, похваливши вірші. Мені тоді, власне, вистачило й того, щоб якось протриматись.

Басараб почав одягатися. Лесь відняв очі від книжки, і гримаса болю скривила його лице.

— Боже, який ти старий… Я б мав таку саму поморщену шкіру і сиве волосся, якби не вмер. Ти знаєш, мене не тішило, що вмерти молодим гарно. То тільки здорованям з гнилою душею хочеться позбутись дальших клопотів і вийти чистими зі гри. Я ж валявся в такому багні у тому Львові… Ніхто й гадки не мав, що Лесь Козловський пише вірші. Любив одну, а тягався з хвойдами. Якби я був мужицький син, як пан доктор, а не попівський… Втім, ні. «Зів’ялі листки». Любов робить чоловіка нещасним і варіятом. Що є за неї сильніше?

— Віра. Вона робить дух вільним ще за життя. Все тоді попереду…

— Бог?

— Не тільки. Віра в себе і людей; сам рух, поступ, як ми казали. Пригадаєш, ти писав колись: «Я з замкнутими очима піду на терновий шлях». Замкнуті очі — то темрява в тобі.

— Та! — відмахнувся Лесь. — В моєму випадку йшлося про те, щоб змиритися з бундючністю, очиститись. Кожен засуджений на смерть конав би так. Сильніший, може, вкоротив би собі віку. Але твій син не є сильний. Скоріше дурний. Ти пам’ятаєш, який я був варіат через свої сухоти? То плакав з жалю за квітучим віком, то просився у Бога, то знущався над собою…

— Я не пам’ятаю цього.

— А певно! Ти ж не читав тоді моїх віршів. Тапер усі мертві, і вона теж. Не лишилося свідків, крім тебе. Слухай, чому ти живеш так довго? Чи в тебе кілька життів? А може, ти Агасфер?

— Ні, я не Агасфер. Мусить хтось пам’ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про того обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам’ять помре разом зі мною.