Галина Пагутяк - Гірчичне зерно

«Їду далі. Чекайте листа. Цілую. Григорій». На якусь мить він справді повірив, що його дорога не скінчилася, що йому доведеться ще зустріти людей, схожих на батька: добрих, спокійних, нещасних. Він перейшов вулицю, за якою знову був ліс. Вклався під кущем шипшини на засміченій папірцями і недопалками галявині. Чомусь подумав, що вночі тут займаються розпустою ті, що виходять з ресторану. Цибаті дівулі з товстими задницями і фарбованими нігтями на ногах — він ненавидів їх, хоч ніколи не мав з такими справи. Але знав, що вони продажні. Чоловіки не менш продажні, правда, вони продають не себе, а когось: друга, кохану, колишнього начальника. За якусь дрібницю. Ні, світ не зведеш до одного символу: ярмарок, театр чи книга, як вважає батько.

Лягти і заплющити очі, хай хтось тихенько гладить по голові: мати, дружина, пелюстка шипшини, а тоді знову в світ пияцтва, розпусти, бездомності. Все ти знаєш про мене, тату, але не здогадуєшся, що я безхребетний. Ти не породив мене такого: хребет сточила зневіра. Я повернувся, я міг жити ілюзією потрібності, міг цеглинку за цеглинкою зносити до вавілонської башти, яка зветься домом і яка ніколи не буде завершена. Але ми обоє не знайшли свого дому.

Що може бути моторошніше, ніж недобудований будинок вночі? Здається, у ньому витають невсипущі тіні тих, котрі терпляче і довго чекали своєї квартири і уві сні бачать, як вони розставляють меблі. Вони ладні прогнати навіть бездомного кота, що примостився в куточку майбутнього клозета.

Будинок не мав даху, а небо — зір, бо йшов дощ. Але коли він кинувся згори, перед очима як на долоні виникли залиті сонцем поля, ліси, блискуча річка, вздовж якої тягнулось село. То був останній і найбільший спалах болю, відчути який можна лише раз і тоді — згоріти.

Михайло Басараб ослаб настільки, що не міг спромогтися навіть зігріти собі чаю. Старому чоловіку багато не треба, щоб підживитися. Середина в нього ніби стискається, в’яне і сохне, нестравна суха їжа йому — справжня отрута. Хотілось лягти, натягнувши на себе обидві коци, бо чогось було зимно. Літо, а такий холод. Нічого, треба поспати, і все пройде. Басараб роздягнувся, ліг у спідній теплій білизні в ліжко, вкрився і полегшено зітхнув, що вже не доведеться робити ніякого руху. Дощ голосно падав у ровець, викопаний під дахом, — і чому б йому не падати довго-довго, поки він спатиме, поки земля не насититься водою, як губка, щоб з неї легше було пити житу й вівсу, чия сила й краса над землею? Але проглянуло сонце, сліпуче вдарило крізь продимлену фіранку; кликало вставати, бо вдень сплять лише діти і хворі, інша річ — відпочити після праці. А Басараб тільки провів сина до Львова, і то вся була його робота. Ех, якби Гриць хоч трохи знав урізьких людей, то, може б, стрів у Львові когось із них — все ж не чувся би таким одиноким, неприкаяним у чужому місті… Самотність викликає у багатьох людей глум, насмішку, змушує сахатись, як від скаженого пса, хоч кожен знає, що це не божевілля, не хвороба, а самотність. Безсилі старечі сльози виступили з-під повік, і руки засовались по грудях, по ковдрі, ніби шукали, за що вчепитися. Поволі він заспокоювався. Знав чого.

Смерть стояла за вікном, затуливши драною хламидою сонце, щоб не сліпило очі,— і йому справді стало легше, хоч на цей раз вона не думала його брати, і він заснув, а перлина в його руці стала гарячою.

Мав тяжкий сон: у гарячці його голова звисла з ліжка. Басараб ніби лежав над прірвою, і, хоч йому було вигідно, зісподу тягнуло холодом і смертельним страхом: як не сам, то рано чи пізно чіпкі руки зіпхнуть його у прірву. Він довго мордувався, перш ніж прокинувся. По жовтому восковому світлі з вікна зрозумів, що сонце заходить. Знав, що спати, коли заходить сонце, не можна, бо буде боліти голова. Подібний сон снився йому часто, і зразу ж перед ним виникла інша порожнеча — поїхав син. Може, назовсім, бо старому таки час вмирати. Годі вже бути тій прірві між його душею, прикутою до ліжка і випадкових людей, та духом, який має інші потреби. Немічний дід, котрий дбає про курчат і не може допомогти рідному синові. Боже, Грицько десь мучиться, що лишив старого напризволяще, а це ж він лишив сина, вигнав його! Різкий неслухняний Грицько весь цей місяць годив йому, стримувався, ні на хвильку не спускаючи з душі тяженний тягар. Але що сталося з синовими словами, де вони? Старий роззирнувся по хаті і застогнав: така то була пустка. І сам він був порожній, тільки боліли груди і від найменшого руху паморочилося в голові. Грицько забрав слова з собою, лишив йому найцінніше— золото мовчання, лишив ті слова, яких Михайло Басараб навчився ще дитиною, але їх було так мало, що вони вміщалися в дитячій долоньці.