Сергій Бут - Листи з того світу

— Ви хворий!

— Можливо, — спокійно відповів Дем’ян. — Що думаєш робити?

Вільною рукою я дістав мобільний.

— Ви вчинили злочин і маєте піти під суд.

Дем’ян спокійно сприйняв ці слова — так, наче був упевнений, що справа до суду не дійде. На секунду я відволікся від телефону.

— Скажіть тільки, як вам вдалося накинути ланцюжок і вислизнути з квартири?

Обличчям Дем’яна ковзнула зухвала посмішка.

— Через вікно.

— Але ж воно було зачинене! — здивувався я, набираючи останні цифри номера капітана.

Дем’ян вкотре продемонстрував свій оскал. Відповів завуальовано:

— Ти дізнаєшся…

Але цікавість погнала мене далі, тож я поставив чергове запитання, що тепер найбільше муляло.

— Але чого ви вчепилися до мене? Звели рахунки з Ельзою, та й годі! — спитав я, слухаючи телефонні гудки.

— А це вже не моя ідея.

Цього разу Дем’ян засміявся так безбоязно, що я вловив загрозу. У телефоні лунали гудки, у голові крутилося питання: «Кому я перейшов дорогу?» Тим часом за спиною почулася мелодія — усе стало на свої місця. Я лише встиг озирнутися та помітити зірочки на погонах, як сильний удар вивернув мені щелепу. В очах моментально потемніло, ноги підломилися, і я гепнувся на паркет. Телефон і зброя впали поруч. За мить їх підняли, і останнє, що я запам’ятав, — голос капітана:

— Малий упертий попався. Клянуся!

Слова поволі розчинилися.

Я втратив свідомість.

Отямився від човгання, що лунало звідусіль.

Різкі й водночас уривчасті звуки поступово прокрались у свідомість, висмикнувши мене з нетрів забуття. Щелепа боліла. Перш ніж відкрити очі, довелося злегка поворушити нею, аби домізкувати, чи вціліли кістки після нищівного удару. Переконавшись, що все гаразд, я повільно розтулив повіки.

Я лежав горілиць на холодній підлозі в кутку темного приміщення, руки й ноги були зв’язані, а з розбитої губи досі юшила кров. Гасова лампа, що горіла навпроти, освічувала Дем’яна. Він завзято обклеював скотчем картонну коробку. Я обдивився кімнатку і зауважив, що в ній відсутні вікна. Це відкриття дещо збентежило, але мене більше цікавило, як звідси можна вибратися. Інстинкт самозбереження підказував не поспішати, тож я продовжив крадькома стежити за недругом.

Тим часом Дем’ян узявся за знешкодження лазерних дисків. Тріскання пластмаси розтинало тишу, і з тим звуком щезали докази причетності Дем’яна до всіх злочинів. Згодом він пустив у розхід ноутбук, мотузку, фарбу та пульверизатор, що ним фарбувалося моє вікно, — усі речі, що допомагали йому доводити до божевілля мене та Ельзу Олександрівну. Я запротестував, але замість слів із уст зірвався стогін. Дем’ян зреагував на звук:

— Очуняв?

Я не зміг йому відповісти.

— Тобі ж гірше.

Після погрози він дістав запальничку та викресав кілька іскор. За мить речові докази спалахнули блакитним полум’ям.

— Зустрінемося на тому світі, малий.

Ці слова, кинуті замість прощання, добили мене остаточно.

Я все зрозумів за мить: «Живим звідси не вибратися!»

Полум’я розгоралось, і приміщення почало наповнюватися їдким запахом паленого.

Дем’ян рушив до дверей, відімкнув їх, але раптом зупинився. Він напружився, а тоді хутко зачинився і повернувся назад.

Вогонь уже лютував. Чоловік заходився його гасити, але марно — той невпинно поширювався. Крізь цегляну товщу долинули голоси й тупання. Шум зупинився за дверима, й у ту ж мить чиїсь руки щосили загупали.

Зчинився ґвалт.

Я почув, як Апостоли вигукують моє ім’я. Хтось із них занюхав дим і здійняв іще більший вереск. Я глянув на Дем’яна, який урешті-решт присів на дерев’яний ящик. Намагаючись урятуватись, я вдарив ногою об стіну: раз, другий, і друзі почули. Вони замолотили ще сильніше, а дим тим часом почав закрадатися в легені.

У горлі зашкребло, у носі засвербіло, в очах проступили сльози. Вогонь перекинувся на дерев’яні полиці, і стало пекельно жарко. Я почав звиватися, мов вугор.

Заклики до Дем’яна були марними — він, як і я, лежав на підлозі, утративши свідомість. Галас не вщухав. Хлопці щосили ламали двері, а я потихеньку відходив у небуття. Як безглуздо помирати у свій день народження!

Раптом руки натрапили на сопілку в кишені джинсів. Я витяг цю соломинку й перекинув через тіло ближче до голови. Надлюдських зусиль мені коштувало розтиснути щелепу й ухопити сопілку розпухлими губами. Коли це вдалося, я почав штрикати нею стіну, намагаючись знайти бодай якусь щілину. Вогонь підкрадався щораз ближче, дим відбирав кисень.