Сергій Бут - Листи з того світу

— Думаєш, він іще слухає нас? — перепитав я.

— Біс його знає, хто він такий! — відповів Павло і був цілком правий.

Тільки-но ми увійшли додому, хлопці заходилися шуміти, готуючи сніданок, а я тим часом пішов у спальню Ельзи Олександрівни шукати телефон.

Після похорону я міг закинути його куди завгодно, але, найімовірніше, він знайдеться в столі — туди я передовсім і зазирнув. Уже вкотре інтуїція мене не підвела: мобільний лежав серед парфумів і записників.

Хлопці зацікавлено спостерігали, як я підключаю апарат до мережі.

За мить блимнув дисплей, і я почав копирсатися в повідомленнях. Їх було небагато і переважно з одного номера — з того, на який сьогодні телефонував я. Вони були майже одного змісту. Усе стало на свої місця. М’яч знову опинився на нашому полі, й усе, що нам слід було зробити, — провести стрімку контратаку. Одним із перших це усвідомив Гримчак, і, переписавши номер, вискочив із квартири.

За два дні мені виповнювалося двадцять: рубіж, за яким чекало доросле життя. Ще трішки, і воно вирве мене з обіймів юнацтва, схопить і довіку не відпустить. Свято наближалося, а піднесення поступалося місцем тривозі, що зростала з кожним днем. Щось мало статись, і я це відчував. Чекав інформації від Гримчака, який підключив до пошуку Привида свого брата, але викриття зловмисника наразі відкладалося. Мобільний, на який я телефонував із квартири Дем’яна, перебував у вимкненому режимі, тож вирахувати його місцезнаходження і, відповідно, власника ніяк не вдавалося. Він причаївся, відчувши небезпеку, а, можливо, готувався першим завдати удару.

Гучної дефіляди не планувалось — скромні посиденьки з друзями. У ніч із суботи на неділю, тобто за кілька годин до дня народження, мене відвідав батько, у сновидінні. Одягнений у святковий костюм, він мав чудовий вигляд. Тато презентував мені сопілку і, не сказавши ні слова, зник у потойбіччі. За ніч сон повторювався двічі, і жодного разу тато собі не зрадив: той самий костюм і той самий дарунок.

Зранку Апостоли принесли в мою кімнату струдель замість іменинного торта.

— Старенький, із днюхою! — одночасно вигукнули друзі.

Я задув символічну свічку, запалену Петром, і ми утрьох почали ласувати пирогом. Гримчак про святкування знав, але на наші дзвінки не відгукнувся, що викликало занепокоєння. Після сніданку до полудня час тягнувся повільно, а рівно о другій задзвонив телефон. Я ще ніколи не чув, аби Яша був таким стриманим. Він не сказав звичного «доброго ранку, Андрію», не пожартував щодо моїх знахідок, натомість серйозно заторохтів:

— Андрію, зайдіть-но до мене на «Вернісаж»!

— Гаразд, а що сталося?

— Це не телефонна розмова, покваптеся!

Яша розпалив у мені такий інтерес, що я негайно почав збиратися. Друзяки заінтриговано спостерігали за мною, але, пам’ятаючи про вірогідність прослуховування квартири, не сміли ні про що питати. На вулицю вийшли разом.

— Я на «Вернісаж». Будьте вдома, пильнуйте камери.

Не було часу вислуховувати запитання Апостолів, що сипалися одне за одним. Друзі вивели мене з арки та повернулися в помешкання, а я поспішив на ринок.

Крамар чекав. Коли я підійшов, чоловік перестав торгувати й миттю перемкнув увагу на мене.

— Нарешті ви прийшли!

— У вас щось термінове?

— Пам’ятаєте презентований мені портфель?

— Звісно.

— Там був фотоапарат.

— Здається…

— Я подарував його давньому колезі — Олегу Головацькому. Ви собі уявити не можете, що він виявив…

Яша заінтригував. Я зосередився, услухаючись у кожне його слово. Із нетерпінням чекав розв’язки, що могла б поставити крапку в цій справі, але після наступної репліки крамаря зрозумів, що доведеться вдовольнитися лише комою.

— У фотоапараті була плівка, — повідомив приятель.

— Плівка? — перепитав я. — І що там?

— А це ви дізнаєтеся в самого Олега.

Розмові завадила ніжна мелодія сопілки, що зазвучала зовсім поруч. Спочатку я не міг второпати, чому вона мене так бентежить, але сон ще не розвіявся. Знак, що подавала доля, не можна було оминути. Я подався до сусіднього прилавка з гуцульським причандаллям і купив у продавця інструмент, у сні подарований мені батьком.

— Вибачте, сподобався звук, — пояснив я, повернувшись до Яші. — Де проживає ваш товариш?

Я хутко записав адресу фотографа і, подякувавши гендляру, помчав до трамвайної зупинки. Те, що сказав Яша, могло спричинити ефект бомби або… мильної бульбашки. Так чи так, але інформація вимагала перевірки. Я з нетерпінням рахував зупинки. На передостанній зателефонував Ростик.