Сергій Бут - Листи з того світу

— У вашій компанії новий друг?

— Однокурсник.

— Як ти почуваєшся?

— Краще. Ходімо звідси, бо таке враження, що ти — на роботі.

Ксеня неохоче зібрала речі, і ми вийшли на вулицю. Попри значне потепління, у наших стосунках відлиги не настало. Оксана це розуміла.

— Це все тому, що я тебе не підтримала? Думала, що ти збожеволів? — не припиняла картати себе дівчина.

Розвивати в ній почуття провини не хотілось, і я, як міг, переконував її в протилежному, але прохання побути деякий час нарізно дівчина сприйняла, як спробу розірвати стосунки. Я не виправдовувався, розуміючи, що ця перерва може вберегти її від біди, що скупчувалася над моєю головою.

Цієї весни я проводжав її додому востаннє.

Наступного дня Дем’ян зник: несподівано й безслідно. Конфліктуючи зі здоровим глуздом, цей випадок іще більше посилив підозри щодо справжності його персони. Збентежені вчинком нового сусіда, ми ніяк не могли визначитися з подальшими діями, чого не скажеш про ворога, чиїй креативності можна було тільки позаздрити.

Дем’ян з’явився суботнього вечора, поводився у своїй квартирі галасливо, як і попереднього разу. Ми з Павлом, який за графіком ночував у мене, розгубилися від раптової появи сусіда і ще більше оторопіли від його зухвалого візиту. Він постукав тричі. Павло вхопив біту та причаївся в кімнаті, я пішов відчиняти двері. Дем’ян мав стомлений вигляд, але мене найбільше вразив різкий запах алкоголю.

— Вибач, що турбую так пізно. Щойно повернувся з колегами з відрядження, а вдома — ні крихти хліба. Не позичиш?

Банальність його прохання дещо спантеличила — за будь-яких інших обставин на таке не звернулося б уваги, але не тепер. Такий візит нагадує вилазку в тил ворога, у чому, власне, я й не сумнівався. Проте я дав йому батон і, побажавши вдалого вечора, хотів зачинити двері, та Дем’ян підклав ногу:

— Може, завітаєш на вогник? Компанія прекрасна, спиртного вистачить усім.

— Ні, дякую. У мене сесія на носі, треба вчитися, — викрутився я.

Попрощавшись, я кинувся до комп’ютера, де вже чатував Павло. Разом ми простежили за Дем’яном і, нічого не розуміючи, всілися на канапі. За пару хвилин у восьмій квартирі загомоніли, затупотіли, засовали меблями — починався бенкет. Попівночі святкування набрало обертів і переросло в хоровий спів, скидаючись швидше на п’яний дебош, аніж на посиденьки колег по роботі. Якоїсь миті навіть спало на думку викликати наряд міліції, але одіозність фігури Дем’яна втримала від такого кроку, — можливо, він на це й розраховував. Досвід свідчив про нестандартність його ходів.

«То хто ви є, пане Дем’яне, — геолог-самітник чи мій Привид, матеріалізований із минулого?» — це питання допікало цілу ніч, навіть коли нагорі всі вгамувалися.

Павло спав. Я сидів у кріслі і подумки розкладав пастки для сусіда-гульвіси, і коли світанок позганяв із гнізд птахів, мені в голову прийшло одне рішення.

Із початком Служби Божої, про яку сповістили церковні дзвони, товариство Дем’яна поспішило на вихід. Спостерігаючи за ними в ноутбуці, я планував візит у восьму квартиру, і коли фігури чоловіків щезли в арці, я почав збиратися.

— Ти куди? — спитав Павло, прокинувшись від шуму.

— Нагору. Пильнуй зображення, якщо за півгодини не повернуся — теж приходь, але попередь хлопців.

— Зрозумів, — сказав товариш, плескаючи себе по щоках замість умивання.

Не гаючи часу, я піднявся поверхом вище й постукав у двері — треба заскочити Дем’яна зненацька. Судячи з його розхристаного вигляду, мені це вдалося.

— Чого тобі? — буркнув він, потираючи неголену щоку.

— Хочу вас дещо спитати. Можна увійти?

— Заходь, але спиртного вже нема, — повертаючись спиною, мовив чоловік.

— Я не за тим.

У коридорі смерділо недопалками й алкоголем, на паркеті виднілися численні плями, що їх Дем’ян несвідомо розтирав ногами. Обережно ступаючи за ним, я озирався довкола — здається, вчора тут добряче розважилися.

— Вечірка вдалася? — зайшов я здалеку.

— Не дуже. Я «прописувався» в колективі.

Дивно було чути такі слова з уст майже шістдесятирічного чоловіка, але факт був доконаний.

— Якщо ми поводилися занадто гучно, то цього більше не буде. Обіцяю!

Дем’ян улігся на канапу та надпив із пляшки води.

— Ну чого тобі?

Він підганяв мене озвучити причину візиту, і я вирішив сказати.

— Не знаю, що вам відомо про власника цієї квартири, але мені дуже хотілося б із ним познайомитися. Вам не здається дивним, що тут його десятиліттями ніхто не бачив.