Сергій Бут - Листи з того світу

— Привіт, із днюхою тебе! Бачив пропущені дзвінки, але я на безгучному… Багрію, часу обмаль, твій привид увімкнув мобільний. Братові колеги засікли, зараз вони ведуть мене за ним.

— Що? Що? — не повірив я своїм вухам.

— Ти що, глухий? Він крутиться містом, я на братовій машині в нього на хвості. Не погано було б отримати підмогу…

— Я зараз на Підзамче, забереш?

— Чорт, він кружляє між Шуварами, здається, у центр рухається. Попередь святош, підберу, кого зручніше буде. Треба взяти цього покидька за яйця! Зробимо тобі подарунок. І не забудь мій презент, із ним безпечніше!

— До зв’язку!

Я негайно набрав Апостолів і попросив бути напоготові — забава почалася, подарунки сипались один за одним.

Пан фотограф виявився знатним фахівцем — попри пенсійний вік не покинув улюбленої справи. Квартиру, мов галерею, прикрашали фотороботи майстра, а ванна кімната слугувала лабораторією для проявлення плівок. Саме там досушувалися знимки зі знайденого фотоапарата. Пан Головацький показав себе ще й гостинним господарем — частував мене настоянкою власного виробництва та пірниками, спеченими його дружиною. Вона жила окремо, маючи алергію на хімічні розчини, але продовжувала кохати й турбуватися про чоловіка.

— Плівка має душу, власне життя та смерть, — мовив пан Головацький. — Іноді вона воскресає, як у вашому випадку. А «цифра» — то продукт інкубатора. Якби вона пролежала стільки часу, як ваша плівка, то невідомо, на чому її мали б переглядати, — носії змінюються щороку. Люди вигадують нові пристрої, нові формати, програми, а вони спотворюють правду. Розумієте?

Я розумів фотографа, але совався на стільці, знаючи, що зараз Ростик стежить за тим, хто скаламутив воду в цій історії. Раптом задзвонив мобільний. Я перепросився й увімкнув телефон.

— Багрію, ми з Гримчаком котимося з Шевченка на Рясне, — забелькотів Павло.

— Зрозумів. Тримайте мене в курсі.

Хоч одна звістка мене заспокоїла. Я подивився на господаря, який повернувся з ванної, — він також мав втішну новину.

— Ще десять хвилин, юначе.

— О’кей.

Поки був час, пан Олег продемонстрував мені деякі зі своїх робіт. Їх без перебільшення можна було назвати шедеврами. Сюжети з життя горян, портрети сільських жителів, уміло зафіксовані жанрові сцени — кожна світлина розповідала історію чийогось життя. Роботи вартували більшої уваги, але настав час побачити те, за чим я прийшов. Фотограф удруге навідався до ванної й цього разу повернувся зі знимками. Я з нетерпінням узявся їх роздивлятися.

Спочатку попадалися чорно-білі кадри Львова, навіки завмерлі старенькі трамваї, випадкові обличчя. Потім око спинилося на фотографії воріт Личаківського кладовища. З’явилося хвилювання, бо наступне фото демонструвало склеп — той самий, де спочивали діти матері Ельзи Олександрівни та Родіона. Знаючи, хто автор фотографій, я запанікував.

Наступні світлини містили невідому споруду, схожу на школу з маленьким хлопчиком. На кадрах він здебільшого виглядав статично. Я ретельно вдивлявся в кожну знимку, намагаючись не проґавити якусь важливу деталь, але ніщо не викликало підозр, аж до двох останніх фотографій. На одній із них шкільна локація змінилася спортивною, на її тлі хлопчик вправно підтягувався на поперечині. На другій був закарбований його портрет. Усе стало на свої місця! Усі крапки над «і» розставило обличчя дитини. Я знав його! Образ Привида спопелився й розсіявся в просторі та часі. Усі ребуси вмить розгадалися, за винятком методів, якими вони складались! Але це вже не грало жодної ролі — криваву й підлу історію розкрито!

Пан Головацький, певно, зчитав із мого обличчя шквал емоцій, викликаний світлинами, тому поцікавився:

— Усе гаразд? Знимки стали в нагоді?

— Ви навіть не уявляєте, як ви мені допомогли! — випалив я. — Можна їх забрати?

— Звісно-звісно! Вони ваші.

Настав час діяти.

Годі вже ховатися й вичікувати, коли тобі завдадуть удар у спину.

Треба було бити першому, як вчив батько!

Я вибіг на вулицю й набрав Гримчака — абонент перебував поза зоною досяжності.

Почергово зателефонував Апостолам, але і з ними не було зв’язку.

Чорт забирай! Гра ставала небезпечною! Напруга зростала. Я переконався, що пістолет Ростика надійно закріплений за поясом і рушив додому. Оселя пустувала. Повторні дзвінки друзям виявилися безрезультатними. Я не знаходив собі місця, знаючи ім’я злочинця. Раптом я почув, як хтось швидко вибіг на четвертий поверх. Рипнув замок, відчинилися двері і почулося човгання кроків із коридору до кімнати над моєю головою. Метушня не припинялася, скидалося на те, що хтось хутко збирає речі, якщо не сказати — замітає сліди. Я знав правду, і вона підштовхнула мене до дій. Або зараз, або ніколи!