Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Та повернемося до фігури Христа, яку, зазвичай, виконували в дереві. Оскільки дерево нетривке, то майстер зробив її з каменю, імітувавши дерево. Увінчаний терном, замислений Icvc, який сидить під Деревом Пізнання, що стало для Нього Деревом Спокути за все людство, і є віссю трьох садів, що входять в один цілісний ансамбль. Однак садів у Львові багато, й вони концентричними колами оточують сакральні сади Боїмів, і так до безконечності… Вони обертаються довкола нас, а ми довкола них.

Р. S. Відколи я уперше увійшла до каплиці не відвідувачкою, а її тимчасовою слугою, мене не полишала думка, що моя доля почала змінюватись, і зараз я просто в цьому переконана. Я пізнала на собі її магічний вплив, але це надто особисте, щоб про це розповідати. Я отримала від неї щедрі подарунки за мою допитливість і любов до неї. Проте лише тепер, через кілька років, майже десятиліття, я змогла побачити в ній Сад, а не Книгу.

Це місто колись єднало Схід із Заходом і було одним з найбагатших у нашому Королівстві. Тут охоче селились чужинецькі купці та мандрівні будівничі, бо їм подобалось толерантне ставлення до кожного, хто міг примножити скарбницю міста. Згодом, у прийдешніх поколіннях духи ощадності й працьовитості зазнали мутацій і виродились у демонів гендлярства та корисливості. Це трапилось не за нашої пам’яті, тож не треба ідеалізувати минуле. Циклічність історії аж ніяк не свідчить про загальний поступ людства. Ми не знайдемо у ній нічого такого, що б не траплялось раніше…

«Ще раз мушу трохи описати смутне і бідне становище Львова в цей час. Утиск дійшов до найвищої міри. Видатки міста множились, а доходи щезали. Чисті колись бруки потопали в нечистотах, а мури, що оточували місто, і будинки розсипались. По кілька разів на рік накладали податки на міщан, однак грошей не вистачало для задоволення навіть найменших потреб», — писав у «Хроніці міста Львова» історик Зубрицький про 1776 рік. Щось подібне написав би він про теперішні часи. Львів нині купує і продає, як і колись, може, й більше, створюючи ілюзію розвою. Та насправді — це всохле дерево, намаєне штучними квітами, що цвітуть цілорічно. Якщо ж випадуть глибокі сніги, замете дороги, місто, опинившись в облозі, швидко здичавіє. Проте й без можливих природніх катаклізмів видасться, ніби чиясь велетенська нога відсунула місто вбік, аби не заважало. І от воно відчайдушно бореться за існування, розпродуючи все, що має бодай якусь цінність: від старих баняків до будинків і заводів. Мешканці теж не мають нічого проти того, аби торгувати собою. Але це нелегко у місті, відсунутому далеко від узбіччя шляху Схід — Захід. Немає попиту на людські душі. Тому сюди не приїжджають, щоб залишитися надовго. А якщо й знайдеться один невиправний романтик, то йому ніколи не вдасться стати тут за свого. Львівська пихатість давно вже втратила ґрунт під собою, але все ще може завдати болю як дитині, так і дорослому.

Здається, місто поволі зменшується — ось воно лежить на долоні, як змерзлий хворий пташок. Цього не побачиш звиклим оком, навіть коли час від часу приводити гостей на Високий Замок, аби показати з висоти пташиного лету закамуфльовані туманом вцілілі пам’ятки архітектури. То правда, доки у нас є щось на обід, доти зберігається ілюзія благополуччя. Її підтверджують латки відремонтованих фасадів, пишні вітрини крамниць, куди рідко заходять, візити чужомовних знаменитостей і туристів. Старій панні приємно чути, що вона непогано збереглася. Бідолаха живе минулим… Колись люди не тільки продавали товар, а й виробляли. Вулицями проходжувались професори й професорки; їх шанобливо впізнавали. Вони, може, й отримали у спадок трохи гендлярської крові, але ніколи не виявляли цього на людях. Жили в порядних кам’яницях і мали вдома дуже пристойні бібліотеки. На них не подавали до суду за несплату комунальних послуг, вони не трусилися від холоду й голоду в нетоплених темних квартирах, їх не скорочували на роботі й, звісно, вони не пішли б на базар продавати бакалію, маючи університетські дипломи. Їхня мова була вишуканою, манери — бездоганними. Та минуле засвідчує речі менш приємні: «Як тільки настануть сутінки, рої жебраків, жінок, мужчин і дітей, розмістившись коло брам, плачливим голосом благають у перехожих змилування. Особливо верхня частина вулиці Людвіґа, площа Мар’яцька, площа св. Духа і вулиця Гетьманська зимовими вечорами являють собою справжню картину нужди. Вигідно складати вину на неробство, але ж бо в найбільші морози ці бідаки світять голим тілом, а їх змучені обличчя говорять про голод» ( Кур'єр Львовскі , 1886 рік).