Відчинивши парадні двері, а був ще непарадний вхід, тепер замурований навіки (парадний вхід — для мертвих і священиків, непарадний — для живих, чому б ні?) ми потрапляємо в… сад.
Якби у XVIII столітті австріяки розібрали каплицю Боїмів, то ми б фактично нічого не знали про цю родину купців, лікарів і вчених. Історія — прикра штука: її документи фіксують судові процеси, скандали, шляхетські війни, а Боїми нічим таким не «прославились» і навіть не можуть воскреснути персонажами історичного роману. Колись на це звернув увагу Владислав Лозинський, львівський історик, що жив на початку минулого століття і написав дещо про цю родину та її каплицю поблизу катедри.
Каплиця Боїмів нині належить львівській галереї мистецтв і перебуває в жахливому занедбанні, бо наші патріоти воліють, аби вона ліпше щезла з землі, ніж була передана катедральному собору, на території якого простояла усе своє довге існування, і до якого перейшла наприкінці XVIII ст. Мовляв, поляки не так реставрують, як наші. Наші вміють краще, але в них нема грошей навіть на косметичний ремонт. Періодично кидають клич, що треба рятувати шедевр архітектури, збирають якісь гроші, але ліпше освітити кілька церков, щоб тішилися туристи, ніж бодай щось зробити для каплиці.
Я не це хотіла писати. Я навіть не хочу вихваляти цю пам’ятку архітектури. І не буду описувати каплицю з суто мистецького погляду. І тим більше переповідати різні легенди про неї. У мене інші наміри. Що може дати каплиця Боїмів сучасному Львову та його мешканцям? Як вона впливала і впливає на духовний простір Львова?
Кілька років тому я сиділа на лаві в каплиці й пила очима те, що бачила: спершу вівтар, звідти переводила погляд на алебастрову меморіальну плиту, а далі задирала голову до куполу, де з кесонів позирали обличчя отців церкви, євангелистів і ангелів.
Я працювала там науковим працівником, службовцем, касиром і прибиральницею в одній особі, але те не варте уваги нині. Головне мій досвід, містичний, естетичний і духовний, який досі працює на мене. Падав дощ, зрідка хтось заглядав, тепло світилися свічки обабіч престолу у дерев'яних химерних свічниках, схожих на ліану, і я не могла зосередитися на чомусь іншому, тільки на тому, що бачила. Каплиця видавалась мені книгою з каменю. Тоді. Тепер я зрозуміла, що помилялась. І помилялись усі ті, хто писав колись про неї. Зрештою, я їм не дивуюсь: надто багато тут усього. Я тримаю в руці шматок алебастру, який привезла восени з Журавно. Епітафія родині Боїмів, зроблена з жовтуватого журавненського алебастру Яном Пфістером. Алебастр акумулює в собі добрий настрій. І вони це знали. Боїми та їхні майстри. Усе це сакральне знання втрачене, покладене на жертовний камінь історії. Залишилася балаканина, яка не дає нічого душі, недолугі путівники з сухими описами, від яких хочеться позіхати, і, головне, слова миттю вивітрюються з пам’яті.
Георгій Боїм приїхав сюди з Богемії в часи Стефана Баторія, одружився з шляхтянкою Ядвігою Ніжньовською, мав п’ятеро дітей. Він торгував спершу сукном, потім зайнявся аптечною справою. Помер у віці 80 років. Був протестантом, перейшов до католицтва. Його старший син Павло став доктором медицини і філософії, вчився в Італії. Прожив 60 років. Мені здається, це йому належить ідея родинної каплиці, і що то він створив її концепцію.
Онук Боїма Михайло, єзуїт, їздив до Китаю і створив перший у світі латинсько-китайський ботанічний словник. Там він і помер, у Китаї, під час другого приїзду. Отже, тут він не похований. Зрештою, тут тепер не похований ніхто: останки Боїмів перевезли на Личаківський цвинтар ще наприкінці XVIII століття.
Щоб написати книгу про каплицю, не вистачить цілого життя. Але спробую відновити бодай те, як її могли сприймати у ті часи: початок XVII століття. Львів. Пошуки філософського каменя, еліксиру безсмертя. Таємні знання. Спогади про блискучу культуру Італії, минали молоді літа патриціїв, туга за тамтешньою елітою. Буйне розмаїття кольорів, форм, запахів міста, що стоїть на перетині торгових шляхів. Постійне змагання релігій, народів, культур, відкритість усьому новому. Одна моровиця — і рід буде стертий з лиця землі, одна пожежа — і втрата маєтку, нажитого важкою працею. Страждання і радість. Яку каплицю могли побудувати для себе лікарі та аптекарі, люди, що стояли в головах хворого, поступаючись дуже часто пані Смерті? Щось вузько професійне? «Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє», пише довкола єдиної в світі скульптури задумливого Христа, на даху. Ніхто цей напис нині не читає, але всі знають про його існування. Здавалось, Страсті, похмурі пророцтва на фасаді каплиці свідчать саме про те, з чим мали справу кілька поколінь Боїмів. Сама форма каплиці нагадує Жигмунтовську каплицю у Вавелі (Краків). Але зміст незмірно багатший. І не були ці люди такими примітивними! Вони повертаються до Львова після довгих літ навчання з великим багажем знань, інтелектуалами, поетами, що вміють розмірковувати про життя, смерть, суєту, як належить людині Відродження. Але вони вміло приховують ці знання від інших, не довіряючи письму, за зачиненими дверима домашньої церкви і місця вічного спочинку. І якщо колись вдасться розшифрувати текст Боїмів, він може виявитися далеко не ортодоксальним, незважаючи на близькість катедри. Навіть для сучасників то була загадка.
Читать дальше