Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Усе так просто. І якби віра добрих людей виграла битву з Князем світа сього, ми б з вами жили в набагато кращому світі. Однак цього не трапилось, бо це була б страшна загроза для Римської церкви, що була вельми спритним гравцем на економічному та політичному полі Західної Європи. Хрестові походи були спрямовані спершу проти альбігойців і вальденсів, Інквізиція теж виникла для боротьби з ними. На початку XIV століття було знищено всіх добрих людей. До одного. В тому числі Старшого церкви добрих людей — Нейре із Акса. Отара Божих овець залишилась без пастуха. Проте ще на початку XIX століття в глухих селах на півдні Франції люди знали катарську молитву, не пам’ятаючи звідки вона. По суті, це — гірка іронія, коли пригадати один з постулатів віри добрих людей: люди забули, що в них душі ангелів. Катарський Отченаш нічим не суперечить євангельській господній молитві. Ось його текст з XIV ст: «Отче Святий, Боже правий добрих духів, Ти, хто ніколи не брехав й не обдурював, не помилявся і не сумнівався, не дай нам померти в світі чужого Бога, а дай нам пізнати те, що Ти знаєш і полюбити те, що Ти любиш. Амінь» (переклад з французької Наталки Дульнєвої). Іван Франко знайшов сліди віри добрих людей в українських апокрифах. І це не дивно, враховуючи географічну близькість Галичини до Чехії, де були знайдені катарські рукописи, і спосіб життя карпатських гуцулів, бойків та лемків, які так само мандрували горами, переганяючи овець. Тільки живучи отак високо, майже в небі, в самотності й чистоті звільненої від мирських пут свідомості, можна збагнути суть християнства і місію апостолів.

І знову ж іронія долі. Правду про катарів можна знайти в протоколах допитів Інквізиції, що збереглись до нашого часу. Усе таємне, врешті, стає явним. Але хоча нам судилось жити у світі без добрих людей, і ми все забули, ніхто не боронить нам жити без зла в серці.

На гробниці Канта, де не раз турбували його прах, якийсь жартівник написав: «Тепер ти знаєш, що означає бути мертвим». Той, хто незнайомий з ранніми працями Канта, присвяченими космогонії, сприйме це як щось доволі тривіальне, приміряє навіть до свого власного досвіду. І останнє видається мені вартим уваги. Тому я цитуватиму Імануїла Канта так, як запам’ятала, а відтак у цих висловах буде моє власне сприйняття. Так можна цитувати навіть Біблію, чому б і ні? Отже, роботи Канта, присвячені створенню Всесвіту, надзвичайно поетичні. Небо, що він бачив над собою, завжди було небом Кенігсберга, і до нього здіймався дим його рідної оселі, маленького будиночка на Магістерській вулиці, і світло з вікна кабінету, і пахощі майової зелені, й запах риби й води Прегеля. «Дайте мені матерію, — писав філософ, — і я створю з неї безліч світів». Ті світи існуватимуть, потім вмиратимуть. Що ж, так запрограмовано Господом. І вибору в нас немає. Свобода волі — це усвідомлення того, що вибору немає.

Лейбніц ще раніше вважав, ніби все, що існує — це Благо. І власне, над цим посміявся Вольтер у своєму «Кандиді», де вчитель Панглос усе сприймає, як те, що робиться на краще. Ось такими речами переймались в епоху Просвітництва. Зараз це заборонена тема. Такий собі скромний суспільний договір між інтелектуалами. Космогонія, Благо, Свобода Волі — цим займаються нині дилетанти. Консумоване суспільство і глобалізаційну систему обслуговують нині постмодерністи, які вигадують нові терміни й спекулятивні теорії, а інші популяризують їх в брудному пеклі Інтернету та бестселерах. Що ж, це не Благо, але так воно є. І мудрий чоловік не буде рятувати те, що приречене вже в самому зародку. Він дасть смерті спокійно вмерти. Він не кластиме її на холодний стіл в реанімації, підключати до апарату штучного дихання. Однак, він повинен знати, що існує вдосталь матерії, щоб створити з неї інший Всесвіт. Якісного матеріалу, щоб новий Всесвіт був привабливий і міцний. А не старе й гниле дрантя.

Руїни, що постають перед нашими очима в різних куточках планети, волають до нас, благаючи про відбудову. І ось на місці замшілих каменів, розтрісканої цегли виростають замки, палаци, жалюгідна імітація того, що було колись. Тепер вони втішають око, ці вампіри нашої недолугої естетики і не менш недолугої історичної пам’яті, за якими ховається туристичний бізнес. Поруч готелі, крамниці, ресторани, асфальтовані дороги. Ви задоволені? Авжеж. У Вас є фото на згадку, сувеніри. Імітація — це бич цивілізації, що добігає кінця. Вона підмінює все від артефактів до почуттів у шаленому темпі на очах одного покоління, яке не встигає дорости до зрілості. Те, що не заслуговує більше на життя, не повинно жити.