Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв, de gustibus і так далі, зрозуміло, що вчительки не переконаєш. Класна керівничка дещо завчасу відчула свою моральну перевагу, ніби вони дійшли спільного висновку. Тим часом Агаті зробилося смішно від самої думки, яка їй щойно сяйнула:

— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.

Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою:

— Ну, я ж казав!..

Крім того, уже й додому можна йти, навіщо тут обговорювати проблему, якої ніхто не в стані вирішити? Форма, на диво, нікого не схилила до боротьби, хоча всі в ній виглядатимуть однаково жахливо. Проте нині вони ще були у звичному вбранні, а от що буде завтра, коли роздадуть кошмарні блузки, і всім доведеться їх одягти? Про це ще ніхто не думав.

Зося мешкає на Квідзинській, у крайньому будинку мікрорайону, де живуть переважно медики. Її кімнатка на піддашші. Другий поверх займають батьки, перший — бабуся. Оскільки батьків і бабці цілими днями немає, Зося більшість часу проводить удома сама. Їй би так хотілося мати бодай собаку, але ж є Пуцик! Батьки вважають, що одного пса вдома достатньо і вона не впорається з вигулюванням двох. Не розуміють, що між Зосею й Пуциком немає нічого, що бодай приблизно нагадувало би дружбу. Зрештою, Пуцик навіть не піднімається нагору. Зося забирає його з бабусиної кімнати й туди ж таки приводить. Дорогу Пуцик знає й більше нічого його не цікавить. Навіть нетривала прогулянка його втомлює. А Зосі хотілося би мати цуценя. Але собачатко — то суцільні проблеми. Шерсть на килимі. Брудні стіни. Запісяні підлоги. Навіщо, якщо може бути чисто? Отож у домі панує чистота. Стерильна. А Зося, не маючи з ким навіть словом перекинутися, розмовляє зі своїми м’якими іграшками. Почувається трохи ніяково, бо вона ж не божевільна, але потреба спілкування така сильна, дівчина так не любить залишатися самою, що бідолашний ведмедик постійно виконує іншу роль: старшої сестри або старшого брата, яких Зосі бракує так дошкульно, що вона принижується до того, що говорить уголос, хоча й розуміє, як по-дурному це виглядає.

Агата повертається додому пішки. Дорогою весь час відчуває, як її щось стискає в шлунку. Вона від ранку й ріски в роті не мала. Спершу оте пощипування перетворюється на якесь неначе зітхання — і за мить уже все гаразд. Агата пишається тим, що голод не має над нею влади, що увійшовши додому, вона навіть не зазирне до холодильника, зрештою, там напевне й так нічого немає, крім пюрешок для малого шмаркача, який досі не навчився їсти нормальну їжу й волів би пити молочко із пляшечки. Від самої думки про молоко Агаті стає млосно, вона ледь похитується й спершу думає навіть, що от-от впаде. Хапається за якийсь паркан, але розлючений псисько по той бік шаленіє й не дає їй навіть подих перевести. На щастя, запаморочення минає й Агата знову поволі рушає. Дівчина відчуває, що люди на зупинці звертають на неї увагу. Певне думають, що вона обкурена й навіть якби зімліла, ніхто не поспішив би на допомогу. На мить їй закортіло показати їм язика або вигукнути щось нецензурне, але вона цього не робить.

Дев’ята вулиця, ще три перехрестя, якось уже дійде, хоч би й рачки.

Осінь в Анині ще краща, ніж літо. Усюдисуща зелень зникає з дерев і кущів нерівномірно, на деяких затримуючись, зате інші без жалю полишає. Клени несміливо золотяться, дуби червоніють, а туї набувають кольору цинамону. Високі сосни, неначе щогли на кораблях, стрілисто пнуться до неба, нагадуючи далекі канікули біля моря, дюни, пляжі й прохолоду води.

Проте Агату, зосереджену на внутрішній пульсації свого тіла, не обходять зміни в природі. Вона не любить Анина, повертаючись додому, не зазирає людям до садків, до вікон, не вітається із сусідськими котами. Усе це її мало цікавить.

Наближаючись додому, Клаудія більше не стрибає на одній нозі, наче маленька дівчинка. Здалеку пізнає Агнешку, яка походжає туди-сюди. І її гарний настрій миттєво випаровується. От чорт!