Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Передача обов’язків старости відбулася без будь-яких церемоній вранці наступного дня. Зося принесла до школи загального зошита в клітинку, де був минулорічний список учнів 1-Б й різні нотатки: обсяг обов’язків класного та шкільного самоврядування, графік шкільних подій і статут школи. Нічого не пояснюючи, простягнула його Клаудії на перерві:

— Може, тобі знадобиться, — мовила якось сухо.

— Дяки! — зронила Клаудія й запхнула зошита до торби, навіть не розгорнувши. Не потрібні їй жодні поради чи перестороги. У неї є власний розум, і вона дасть собі раду. Теж мені проблема!

Зося, відчувши незручність ситуації, нічого більше не додала, хоча дівчата знали, що із цієї хвилини вони терпітимуть одна одну ще менше, ніж досі. Агата бачить їх здалеку й у голові в неї зроджується якийсь протест. Вона ніколи не любила Зосю, а Клаудію просто органічно не терпить. Ненавидить таких дуреп, яким здається, що головний орган у жінок — то цицьки. І вирішує трохи з неї покепкувати. Хапає Клаудію за рукав у дверях до туалету.

— Напишеш протест проти шкільної форми! — безапеляційним тоном наказує вона.

— Що?! — очі Клаудії округлюються, і вона бридливо кривиться. Слово «напишеш» завжди так на неї впливало. Клаудія не звикла до розумових зусиль. Свої домашні завдання вона переважно скачує з мережі або списує в когось на перерві. Але це не твір і не домашня робота. Ніхто цього вдома не зробив. — Протест? — перепитує вона. Їй у голові не вкладається, що учні можуть робити щось таке. — Я?!

— А хто? Тепер ти наш представник.

— Ну, не знаю, але… Не знаю…

— Ти що, злякалася? — Агата буквально притискає її до стіни.

— Ти що! Я?!

— Тепер ти ведеш народ на барикади.

— Що таке? — до метафор Клаудія не звикла.

— Напишеш петицію, її підпише вся школа, пошлемо до міністерства, уряду, Гельсінського комітету й ще кудись, — Агата імпровізує, а всередині аж заходиться реготом, бо бачить, що Клаудія не на жарт перелякалася.

— Це як?

— Нормально. Маємо таке право, а форму слід скасувати! — повторює Агата, не усвідомлюючи, що ненавмисне наслідує двох відомих політиків: одного з античних часів та іншого, сучасного.

Клаудія хоче піти до туалету й пручається.

— Гаразд, я подумаю, — корчить вона гримасу, яка нічого доброго жодній петиції не віщує. Але відповідь на відчіпного ще ніколи Клаудію не підводила. Може, Агата забуде? Може, позбудеться своєї ідіотської думки? Може, за це візьметься хтось інший? А поки в Клаудії є й важливіші справи.

— Чи є в мене взагалі якісь добрі риси? — думає Зося, сидячи над чистим аркушем паперу.

Їй здається, що так, проте вона не хоче писати нічого, що батько згодом висміє.

«Ти обов’язкова? Тобі справді так здається? А ти, бува, не занадто самовпевнена? Справедлива? А що ти у свої чотирнадцять можеш знати про справедливість? У тебе добре серце? Ну, про це не тобі судити!» — так він прокоментує список, який Зося намагається скласти. Із плюсами точно буде проблема, бо щодо мінусів, то тут батько точно не заперечуватиме. Перегляне побіжно й щонайбільше кине:

— А про неуважність забула? — і донька покірно додасть до списку власних вад неуважність.

Батько не похвалить її за цю роботу, власне, він ніколи не скаже нічого, крім свого «Ну-ну!», яке невідомо, що значить. І покладе список Зосі на стіл.

— А тепер поміркуй, що ти із цим зробиш! — додасть він і вийде, а вона думатиме про це весь вечір. Повісить список на корковій дошці над письмовим столом і дивитиметься на нього, ніби сподіваючись натхнення. Але його не буде. І Зося нервуватиме ще більше, що вона дурна, бо не знає, як позбутися своїх вад, бо їй хочеться всі їх викреслити з аркуша, щоби тато нарешті всміхнувся й пригорнув її до себе, і сказав, як нею пишається.

У своїй чорній кімнаті, ледь освітленій слабкою лампочкою, Агата сидить за комп’ютером. Блукає інтернетом без будь-якої мети. Чого вона шукає? Нічого. У пошуку набирає якісь безглузді фрази, розраховуючи, що, може, знайде відповідь на питання про сенс життя. Її дивують і смішать усі ці запевняння про існування цінностей, про обов’язки, якими в мережі аж кишить, тоді як вона жодного сенсу й цінності власного життя, крім того, що все воно сповнене страждань, не бачить. Почувається, наче приречена до страти, їй здається, що вона відбуває покарання у в’язниці, от тільки невідомо, за який злочин.

Начебто, вона й не в камері, вікна без решіток, але холодні залізні прути повростали в її серце, мозок і шлунок, а єдине рішення, яке спадає на думку, — покінчити із цим усім. Агата сердиться на себе, бо вона виявилася боягузкою. Живе в муках уже стільки років. Зневажає усе, що стосується матері й Гібона, але не може раз і назавжди позбутися цього. Ганчірка. Просто боягузка. Вона ненавидить себе за це.