Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Із цими думками, під шалені звуки гітари, які линуть із навушників, Агата не чує, як мати, постукавши кілька разів і не отримавши відповіді, входить до кімнати. Мама торкається доньчиного плеча, а та нетерпляче відмахується, наче щойно робила щось дуже важливе.

— Чого? — кидає, не зводячи погляду з екрана.

— Почалося навчання…

— Я помітила. І що?

— Мабуть, тобі потрібні гроші на підручники?

— Мабуть, так.

Агата ненавидить про щось їх прохати. У неї є власні гроші, бо мати завела їй рахунок, на який надходить пенсія за батька. Тому Агата намагається жити так, аби цих грошей вистачило. Але так буває не завжди, бо вона купує собі абсолютно все: від одягу до їжі.

Мати кладе на столі п’ять новісіньких купюр по сто злотих.

— Це на шкільне приладдя. Скажеш, якщо забракне.

— Не забракне, — твердо відповідає Агата.

Мати виходить, а вона дивиться на гроші й ненавидить себе ще дужче.

— Старостою? — регоче Давид, немовби Клаудія сказала щось дуже кумедне. — Ні хера собі!

— Не лайся! — Клаудія почувається майже ображеною.

— Відколи це тобі заважає?

— Яка різниця. Я думала, ти мене привітаєш.

— Ти що, з дуба впала?! — нічого не розуміє той. — Хтось собі з тебе глузує, а ти й раденька. Така велика дівчинка, а така наївна, хто б подумав…

— Припини! Припини, чуєш?! — Клаудія лупцює його кулаками.

— Ти що, здуріла? Що це з тобою?

— Забирайся! Марш додому, бігом! — киває на двері, але Давид не встає; присувається до неї й гладить по голові.

— Та ну, не ображайся. Я лише хотів, аби ти зрозуміла, що з тебе роблять ідіотку. Не знаю, у що ви там бавитеся, але ти лише скажи, і я кому слід натовчу пику, — починає цілувати їй шию. Клаудія завжди тоді лагідніє й за мить забуває про все на світі. Тоді існують лише вони та їхня пристрасть. Але нині Клаудія відсторонюється. Зі стиснутими губами, сплівши руки на грудях, вона сидить у куточку дивана, розлючена, аж губи тремтять.

— Іди геть! — цідить дівчина крізь зуби.

— Та ну, розслабся. Треба ж мати бодай трохи самокритики. Ну ж бо, ходи до татка!

— Не хочу!

— Ні, то й ні. Але затям собі, що хтось тебе круто лажає, а ти не доганяєш.

— Мене обрали старостою. Демократично, хіба ні? — говорить Клаудія, майже не розтуляючи вуст. — Де тут підступ?

— Звичайно, ти ж у нас взірець для наслідування. Вони тебе слухатимуться, робитимуть усе, що накажеш. Респект, Клаудіє, але я не вірю.

— Тоді катай звідси й більше не приходь! Геть! — і щосили жбурляє в нього подушкою. Якби в неї під рукою опинився ніж, Давид був би вже мертвим. Кров шумує їй у жилах, і якщо він додасть бодай слово, вона зробить щось справді жахливе.

Але Давид бачить, що дівчині неможливо щось пояснити спокійно. Не розуміє її поведінки, бо досі Клаудія сміялася з такого, казала, що її нудить від вигляду всіх цих охочих, які згрібають листя в парку або приносять макулатуру чи миють парти після уроків. Що гідність або є, або її немає. У неї гідність була, і вона жодного разу не брала участі у виставі для дитбудинку, не збирала солодощів на свята, не запалювала лампадок на могилах, не організовувала тієї чи іншої річниці, не збирала макулатури чи іншого сміття в День Прибирання Світу, не годувала пташок і не брала собак із притулку. Школа була місцем, яке вона ненавиділа, з’являлася там хіба що вряди-годи й лише коли її до цього примушували. Тоді що з нею сталося? Із глузду з’їхала? Або в неї дах поїхав, або…

— Чекай-но, а може, ти закохалася? — у Давидовому голосі не вчуваються ревнощі, бо всім відомо, яка в них угода.

— Забирайся… — шепоче Клаудія, обіймаючи подушку. Вона вже трохи заспокоїлася, і йому справді стає її шкода.

— Сорі, — він гладить її по голові. — Ти будеш класною старостою, — примирливо говорить Давид, бо Клаудія занадто класна дівчина, щоб ото гиркатися з нею через якісь дурниці.

— Умгу, — бурмоче Клаудія і, затиснувши ріжок подушки в зубах, лягає на бік, а Давид тихо виходить, збуджений і розлючений.

Наступного дня, із самого ранку, почалися події, завдяки яким Клаудія перестала думати про те, як скривдили її мати й Давид. Власне, вона перестала будь про що думати, бо на все бракувало часу й енергії. Клаудії доводилося без угаву залагоджувати конфлікти й стежити за подіями, які загрожували вийти з-під контролю. Спершу Каміла раптом заявила, що не сидітиме на історії біля Адріана. І коли всі почали вирішувати, хто, де і з ким ділитиме парту, раптом усі вирішили щось змінити. Коли зайшли до класу, запанував справжній розгардіяш. Бо до деяких парт бігло по шість осіб, а перші, ті, що ближче до вчителя, світили пусткою.