Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Початок навчального року — це завжди неприємно. Якось не хочеться вірити, що навіть найнудніші канікули все-таки мусять закінчитися. Спершу трохи радісно, що зустрінеш однокласників, а потім бачиш їх завтра, післязавтра — і це вже аж ніяк не радує. Але вороття немає, відлік почався. Що тут можна вдіяти? Нічого, абсолютно нічого. Агата навіть погодилася б на сплячку, щоб не переживати цього знову. Сидить знуджено за своєю партою, спирається підборіддям на долоні й чекає на повчання, як-от: «Сядь рівно!»

Байдуже роздивляється спини однокласників.

Себек, Себастьян — такий собі блазень, усе перетворює на жарт, зрештою, він і сам ходяча комедія: маленький, веснянкуватий, із круглою головою й довгими руками. Маючи таку зовнішність, не варто розраховувати, що тебе сприйматимуть серйозно. Себастьян давно це усвідомив і ніколи нічого не робить серйозно.

Кароліна — «я-найвродливіша-і-найрозумніша-а-мій-одяг-завжди-з-найкращих-фірмових-крамниць-не-те-що-ваш».

Паула — завжди й на всіх ображається.

Кшисек — здається, займається якимсь карате чи що, і вічно має проблеми, бо всі свої справи залагоджує тим, що відразу затоплює супротивнику в пику.

Клаудія — гладуха й селючка, дурна й не журиться.

Славек — постійно спить на уроках, бо ночами грає в «Counter Strike».

Агнешка-Срагнешка — королева дівчачого тубзика, думає, що як в її старих купа бабла, то людей можна мати за ніщо.

Зоська — святіша за Матір Терезу, у голові повно гарних фраз про доброту, мусить бути найкращою, інакше не потрапить до раю.

Павелек — дурне теля, генетична аномалія, подружка всіх дівчат.

Франек — єдиний нормальний хлопець у класі.

Марцін — дженджик: відпрасовані штани, лакові черевики й піджак — це його улюблений прикид.

А про решту годі й згадувати.

Клаудія роззирається по людях. Дехто й досі не позбувся літньої засмаги, хоча літа цьогоріч практично не було. Дівчата причепурилися: високі підбори, спіднички-міні, треба покрасуватися, доки можна, бо ця демонстрація моди от-от закінчиться. Здрастуй, формоленд!

Зося намагається не вирізнятися. Братиме приклад із решти. Від а до я. (У всьому). Не буде вона зголошуватися добровольцем, піднімати руку, ставити додаткові запитання й рятувати клас власними знаннями. Вона трохи непокоїться, чи не вплине це на її оцінки, але ризик завжди існує. Матиме нагоду на контрольних і біля дошки.

«Так треба! — повторює подумки. — Це необхідно!»

— А хто, власне, вирішив надягти на нас це шмаття? — бурмоче під носом Агата.

Класна керівничка, Беата Крупа, не може відповісти. Їй здавалося, що все це обговорили ще в червні. Батьки були «за», педрада — тим більше. Виховне значення шкільної форми не викликає сумнівів. Молодь проймається соціальними цінностями, у позитивному значенні цих слів, зникають суспільні відмінності. Діти нарешті виглядають акуратними.

— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.

— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!

Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.

— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.

— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?

— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?

— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.

— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.

— У нас так. А у вас? — не здається Агата.

— Що ти маєш на увазі?

— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.

— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.