Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

А бувають дні, коли всього замало: поглинають час, громадять події, породжують усе нові й нові ситуації, переплітають їх між собою, затягають у вир, з якого не врятуєшся. А ти мрієш, щоб усе це скінчилося, а воно триває далі, усупереч розуму, триває, неначе прагне заперечити будь-які правила, жорстоке, невситиме.

— Та-а-ак, схоже, що є проблема! — заявила Агата, коли після уроків дівчата подалися до «Променаду» й зупинилися біля «Емпіку». — Завеликий вибір… — майнула думка.

— Е-е-е… — Клаудії сподобалися стелажі, повні книжок. Вона ще ніколи тут не була. — Щось та знайдемо.

— Ти краще нічого не знаходь! Я вже знаю, чим це може скінчитися.

— Не будь свинею! — розлютилася Клаудія й попрямувала за Зоською, яка почувалася тут наче риба у воді й відразу звернула до потрібних полиць. На жаль, це були книжки для дорослих.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія запанікувала, ніби її запросили взяти участь у математичній олімпіаді. — Ми ж мали вибирати молодіжку!

— Чому? — покепкувала Агата. — Бо ці книжки для тебе заскладні?

— Та припиніть нарешті! Дайте зосередитися! — розсердилася Зося.

— А що таке власне ця кома? — поцікавилася Клаудія, беручи до рук книжку за книжкою. Розгортала їх і, не побачивши там жодних малюнків, відкладала на полицю.

— Такий стан, коли ти не жива й не мертва…

— Що-о-о?!

— Боже! — Агата відповіла попервах байдуже та, почувши власні слова, не на жарт перелякалася. — Боже мій! — повторила вона, трусонула головою, немовби відганяючи щось сперед очей і затулила вуста долонею. — Так… — прошепотіла. — Це вона. Це точно… вона…

— Хто до біса?! — допитувалася Клаудія.

Її дратували Зоська й Агата. Кожна з них вдавала із себе розумницю. Пиха на обличчях, багатозначні недомовки. Мовляв, здогадайся сама, про що це я.

«Магда? — Агата була в шоці. — То вона існує?» — дівчина аж сіла на підлогу із книжкою в руках. Так здивувалася, що абсолютно втратила рахубу часу, не тямила, де перебуває. У голові вирували картини зі снів: обличчя німої білявки, химерні обставини, за яких вона її бачила, завжди якусь відсутню й із широко розплющеними очима.

А тепер вони мають зустрітися насправді? Це лякало Агату. Сни — це одне, а дійсність — геть інше. У снах будь-що може трапитися, а в житті? Вона боялася, що не зможе стати біля ліжка й зазирнути в невидющі очі дівчини.

Так, вона боягузка.

І вона туди не піде.

— Ти не розумієш, що саме тому МУСИШ туди піти? — пояснювала Зося, коли Агата якимсь чужим голосом, важко дихаючи, наче сама думка про це її виснажувала, розповіла дівчатам про дивні зустрічі з мовчазною дівчиною. — Зрештою, вона тобі не дасть спокою. Якщо вже ввійшла у твої сни.

— Ви що, подуріли?! — нервувала Клаудія. — Сни — це сни. Мені теж іноді сняться кошмари. Прокидаєшся і все. Ні, це точно не має нічого спільного з нами! Ні й квит! Не хочу я мати справу з божевільними, не хочу нічого чути про якихось вампірів із жахастиків! Дайте мені спокій! — вона розмахувала руками, ніби відбиваючись від неприємних думок.

Дівчата сиділи втрьох на підлозі, у кутку з дитячою літературою. Кожна тримала на колінах купу книжок, яких не мала сили навіть переглянути, і прислухалася до свого внутрішнього голосу. Клаудія й Зося були схвильовані не менше, ніж Агата.

— Отже, це вона нас покликала? — роздумувала Зоська вголос. — Це вона підлаштувала, що ми витягли саме такі жеребки, і ця банка з-під пива — це теж вона зробила.

— Що ти верзеш?! — не витримала Клаудія. — Банка з-під пива як звістка з іншого світу? Сміх та й годі! Недопалок теж підкинула для певності. Ти точно із глузду з’їхала! Дівчина в комі. Лежить нерухомо в ліжку, у Варшаві.

— Лише її тіло, — глухо прошепотіла Агата. Її погляд утупився в порожнечу. — Дух…

— Що дух?! Відколи це духи підкидають банки під ліжка? — Клаудія намагалася все спростити. — Ну, гаразд, може, це я, окей? Краще вже валіть усе на мене. І годі про це!

— Дух вільний, розумієш? Завжди вільний, — доказала Зося, не зважаючи на спроби Клаудії. — Його ніщо не обмежує. Він може мандрувати в часі й просторі.

— І переносити предмети?

— Тим більше, що тіло залишається там, у тому дивному будинку. Здається, я навіть знаю, яка це кімната… — говорила Агата до себе.

— Ви з мене кепкуєте, га? Зізнайтеся. Зневажаєте й змовилися, що пошиєте мене в дурні? Окей, я здаюся, ви виграли, але припиніть це! Благаю… — Клаудія говорила дедалі плаксивішим тоном, усе ще сподіваючись на звичайний кінець цієї історії. — От чорт, тепер боятимусь заснути в темряві!