Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Агата прочиняє двері до кімнати братика й бачить, що той згорнувся клубочком і змерз, бо скинув ковдру на підлогу. Обережно прикриває малого.

«Отже, це не він. Тоді хто? Ніхто, крім Мацека не бігає вдома босоніж», — думає Агата й уже трохи перелякана, повільно спускається сходами, навмисне голосно стукаючи капцями. Якщо це злодій — йому кінець. Агата дивиться в бік кухні. Там на столі завжди горить нічна лампа. Зараз її світло здається яскравішим, але може, це омана, бо довкола панує темрява?

«Темрява й тиша: сцена, як у жахастику», — майнуло в голові. І ця невисловлена думка завмирає на вустах, бо саме тоді Агата бачить стіл і відсунутий стілець, а на ньому — блондинку зі своїх снів. Дівчина виглядає цілком звичайною, і якби все разом не здавалося таким жахливим, Агата точно б засміялася вголос, бо на білявці кумедна піжама із жирафами, що сплелися шиями, під ними напис «LOVE».

«Ну зовсім вона не вписується в ситуацію», — думає Агата, ковтаючи слину пересохлим від страху горлом.

Вона хоче щось сказати, але не знає, що саме. Дівчина дивиться на неї байдужим поглядом. Не пояснює, звідки тут узялася, не вибачається за нічне вторгнення, не лякає. З її вуст не спливає цівочка крові, не видко й гострих ікол вампіра. Чаю вона Агаті теж не пропонує. Просто сидить собі непорушно й дивиться порожнім поглядом. Присутня й відсутня водночас.

Агата не знає, як їй поводитися. На негнучких ногах наближається до столу, відсуває стілець і сідає навпроти неї. Білявка не стежить за її рухами, не змінює виразу обличчя, виразу абсолютної байдужості, яка вже відверто дратує Агату. Проте вдивляючись в це обличчя, на якому не ворухнеться жоден м’яз, вона не має сміливості щось сказати. А їй хочеться нарешті запитати: «Нащо ти сюди прийшла? Нащо переслідуєш мене уві сні? Чого тобі від мене треба?» Отак і сидять віч-на-віч, у цілковитій тиші й безрухові.

Білявка й брюнетка.

Аверс і реверс.

Дійсність і сон.

Понеділок — це завжди найдепресивніший день тижня. Це всім відомо. Він ще огидніший удвічі, коли повертаєшся після тижневої відсутності, і втричі, коли за тобою тягнеться шлейф незалагоджених справ. Школа — це взагалі гнітюча річ, а в понеділок — особливо. Ти вже встигаєш забути, розслабитися, відпочити, аж тут знову від тебе чогось вимагають, та ще й із цілковитою впевненістю у власній правоті. Це просто нестерпно. Вони так радіють, коли можуть до чогось причепитися, коли вдається утнути тобі якусь капость. А це в них виходить завжди. Завжди знайдеться те, чого ти не знаєш, не зробив, про що забув.

Та хіба хто-небудь слухатиме твої пояснення? Кого цікавить те, що ти можеш сказати на своє виправдання? Нікого. Чому? Бо у школі ти — річ. І все це настільки очевидно, що дошукуватися правди ніхто й не намагається. Навіщо, якщо в тебе неначе на лобі видніє, на що ти здатен, ярлик із твоєю ціною. Ти вартуєш стільки чи стільки. Не більше й не менше.

Твій штрих-код, хоча його й не видко, визначає тебе краще, ніж ДНК. За півроку всі знають, який ти товар: першосортний чи брак, який слід переоцінити. І думка про тебе готова. Клаудія написала контрольну на чотири? Не може такого бути, вона точно списала. І Клаудія отримує трійку, ну, може, трійку із плюсом. У Марціна лише половина правильних відповідей? Неймовірно, що це з Марціном?! Може, він захворів? І там, де Клаудії вліпили би двійку, Марцін отримає трійку із плюсом.

Тож немає чого перетруджуватися, якщо заздалегідь відомо, who is who і що отримає на найближчій контрольній і навіть за рік.

Мінімум зусиль — максимум інформації. Визначення, сформульоване раз і назавжди.

Банка з-під пива й недопалок. Хто міг залишити їх під Клаудіїним ліжком? Кожен. Буквально кожен. Ну, за рідкісним винятком. Це напевне не Зоська. Агата? Від цієї всього можна сподіватися, але щоб Зоська?! Дуже дивно, що класна вирішила не обмежуватися Клаудією, а встановила колективну відповідальність.

— Обговоримо поїздку до Закопаного, — сухо кинула вона відразу після перевірки присутніх.

— Хай шкодують ті, хто не був! — вигукнув Себек, скоса позираючи на Агнешку, чиї предки під час голосування на батьківських зборах говорили про «Париж, Лондон, Рим, цивілізовані міста, які не соромно дітям показати». У результаті Агнешка й іще дехто через різні причини залишилися у Варшаві.

— Що ж… — холодно процідила вчителька. — Усім є що згадати, а декому й поготів. Особливо веселою була остання ніч. Утім, дехто розважався краще за інших.