Леонід Скрипник - Інтеліґент

Інтеліґент знову поступається. Знов починає говорити.

Це – вимога гри.

Знову пливуть діяграми, графіки, таблиці.

Дівчина зібралася вся докупки, як кошеня, влаштувалася дуже зручно, поклала голову на плече Інтеліґентові. Коробка з цукерками в неї на колінях. Інтеліґент ораторує, обурюючися, жаліючися, просякнений відчуттями невизнаного генія. Дівчина час од часу скоса поглядає на нього, обережно вибирає цукерку за цукеркою й кладе їх у рот. Вигляд у неї цілком спокійний – влаштувалась… Інтеліґент її обличчя не може бачити, і тому вона цілком перестала слухати і обмежилася цукерками.

Раптом обоє глянули на двері: Інтеліґент – з надзвичайно незадоволеною фізіономією, а дівчина – з виразною радістю. Вона відсунулася від Інтеліґента, спустила ноги з канапки.

Входить типовий «молодой человек». Одягнений з претензією на шик. Фатуватий, самовпевнений, підкреслено – спритний. Очевидно з першою візитою: коротко оглядає кімнату. В руках – квіти, які він з розв’язною ґраціозністю передає дівчині.

Дівчина схопилася, гостинно вітається, бере квіти, задоволено дякує. «Молодой человек» вклоняється ще розв’язніше.

Інтеліґент сидить похмурий, ображений всім виглядом нового гостя, кожним словом і жестом дівчини.

Це дуже звичайний випадок в людській трагічній практиці. Ви пропонуєте тканину прекрасного благородного малюнку і раптом шматок бездарно розмальованого маркізету притягає увагу вашої покупниці. Я знав продавців мануфактурних магазинів, які щиро страждали в таких випадках. Бо неприємно відчувати презирство до покупця, а особливо коли це жінка…

Курча, як його не підкидай угору, не хоче летіти орлом. Це закономірно, звичайно, але не завжди втішно… Взагалі мушу сказати одверто, – ця гра завжди кінчається програшем…

Дівчина знайомить гостей. «Молодой человек» – люб’язний з відтінком фамільярности. Інтеліґент – церемонний.

Дівчина сіла знову на канапку, «молодой человек» – на стілець біля канапки. Розмова. Інтеліґент у ній участи не бере. «Молодой человек» шикарно залицяється до дівчини, не звертаючи жадної уваги на Інтеліґента. Дівчина задоволена, весела, всміхається, кокетує.

Інтеліґент сидить мовчки, витягнувшися, з кам’яним лицем.

«Молодой человек» розповідає про щось дуже веселе. Дівчина весело сміється.

Інтеліґент похмуро підводиться. Витримано, по-світському вклоняється. Дівчина простодушно стурбована, щиро незадоволена. «Молодой человек» встав, чекає. Інтеліґент категорично відхиляє прохання дівчини. Дуже ввічливо прощається з «молодым человеком». Виходить. Дівчина йде за ним.

«Молодой человек» сів, зробив задоволене обличчя, підморгнув сам собі.

Я точно не знаю, звичайно, бо дуже мало знайомий з цим «молодым человеком», але гадаю, що він не має на увазі гратися в курча. Він належить до категорії тих людей, які добре знають, що найбільш приємна річ, на яку здатне курча, – це бути з’їденим у засмаженому вигляді (в сухарях або о-натюрель). Особливо – коли з салатою та з молоденькими огірочками…

В передпокої напівтемно. Дівчина ласкаво голубиться до Інтеліґента, дивиться на нього знизу вверх. Інтеліґент мовчки, холодно, повертає вимикач. Засвітилась електрика. Дівчина відійшла. Інтеліґент бере з вішалки капелюха, ще раз підкреслено чемно вклоняється. Дівчина робить ще одну спробу вблагати його. Інтеліґент відповідає дуже уразливо, показуючи рукою в бік її кімнати.

…В її кімнаті «молодой человек» регоче, як йолоп.

…Дівчина зажурена, ображена, Інтеліґент ще раз вклоняється, виходить. Дівчина кілька секунд стоїть непорушно, потім підходить до дзеркала біля вішалки.

В дзеркалі дуже засмучене, ось-ось заплаче, обличчя дівчини…

Дівчина з кишені пальта дістає пудреницю.

Набирає пудру, злегка вдарила пальцем по пухівці, щоб збити зайву пудру. Біла хмарка повільно сідає на долівку. Дівчина уважно пудриться…

Екран потемнів. Павза. Гра в курча закінчилася так, як і мусіла закінчитися…

Безглузда гра, правда? Для ідіотів гра, так? – А ви, дорогий читачу, твердо певні, що вмієте відрізняти курча від орла? Твердо? Даремно…

Гра в курча кінчилася. Дальші події починаються з цитати з Достоєвського, а далі будуть ще цитати з інших авторів…

«НАЙГІРШЕ ЛЮДИНІ, КОЛИ ЇЙ ІТИ НІКУДИ»…

Утилітаристи, вузькі люди, позбавлені фантазії, урбаністи та інші продукти 20 століття можуть запитати: «а навіщо, власне, ходити»? Що їм скажеш? І говорити нічого не буду!