Олекса Влизько - Акційне т-во Фрідріх Круп в Есені

Чорт з ним, карамелька нещасна! – Я йду далі! —

Пам'ятники:

Круп І, Фрідріх:

На пам'ятнику він з ковадлом. Ковадло, звичайно, не для того поставлено, щоб усі бачили, що Фріц Круп був «роботящою людиною, пролетарем». Стоїть ковадло, щоб нагадувати заїжджим ґешефтмахерам про аксіому: «куй залізо, поки гаряче!» Нехай дух Фріца Крупа не прикидається на небі перед богом бідненьким дурником, — я знаю його добре й скрізь, де тільки можна буде, галасуватиму про справжній стан речей. Почав Фріц Круп з того, що став провадити досліди на заводі «Добра Надія» в Штекераді. Завод придбала його бабуся — скупиндя Амалія Круп. Ви гадаєте, — все це так просто! Ні, — бабуся купила завод лише після того, як дорогий онучок погрозив отруїти її, зарізати, потопити в Рурі, якщо вона не виконає його, — онучкового, — бажання. Для ймовірности він навіть зробив розчин курячих покидьків з паленим пером. Бабуся Амалія щиро повірила, що це отрута, покуштувала на язик і, — зважилася купити «Добру Надію». Не вірте Феліксу Пінеру,* коли він говорить, що в ці часи «практичне виробництво страждало: воно не могло прогодувати свого господаря, який дуже мало думав про щоденний хліб, бо цілком занурився в свою ідею». Жодної ідеї, якщо не брати під увагу жадоби грошей, у Фріца Крупа не було. Просто він був пияка, й через це йому довелося 1808-го року бабусину «Добру Надію» продати. Відтак Фріц переселився до Есену. Тут він сів у материну колоніяльну крамницю й під сучасною гордовитою вивіскою «Фрідріх Круп» почав торгувати звичайною кавою, кривавою ковбасою й цигарками, що їх продукувалося з «бичків», назбираних біля контори мальпостів. 1811 року Фріц Круп здобув у громаді Альтенесен невеликий одруб землі, що на йому побудував плющильний молот разом з виплавними й цементними майстернями. Можна дивуватися, яким чином пияка здобув і зберіг зиск від свого крамарювання, щоб улаштувати мало не завод. Справа дуже проста. — Продав усю крамничку, на ходу, — з кавою, кривавими ковбасами, й цигарками з «бичків». Може цього було й замало, щоб щось побудувати, та візьміть під увагу, що за тих часів здорово різалися в карти, а з прийомами шахраїв-картярів не були гаразд знайомі. Все можливе! Після дослідів, — з «допоміжними засобами», — що коштували Фріцу Крупові дуже дорого, йому пощастило видобути виливану крицю, про яку «Спілка для заохочування промисловости в королівських пруських державах» сказала, що це річ нічого собі, ліпша за англійську крицю тощо. На жаль, не зважаючи на визнання та на велетенські замовлення з-за кордону, — виробництво не мало змоги поступувати, бо Фріц всі аванси ретельно пропивав і паскудив репутацію своєї фірми. З великими перешкодами дотягнув Фріц Круп своє виробництво до 1826-го року й помер, передавши справу своєму синові Альфредові Крупу. Як кажуть у дитячих казках і в казаннях соціяль-християн в Есені, — з неба прилетів якийсь охоронець Архістрайкбрехер і забрав душу Фріца в надхмарні покої, — пиячити перед троном господнім, — не сподіваючи на банкрутства.

Круп II, Альфред:

Скупиндя. — Завдяки цьому з недобитків батьківського виробництва втворив світову фірму. Його богом був Мамона.* Для грошей він навчався безсонними ночами технічних наук, закордонних мов, щоб потім одержувати з них користь, саму користь і нічого більше. Обивателі, що з презирством дивилися на п'яну роботу Фрідріха Крупа, — з неменшим презирством чекали на наслідки господарювання на альтенесенських кістяках надійного синка. Синок вивіз! — Історія й вельмишановний німецький камрад ідеаліст Фелікс Пінер, на жаль, не може сказати, скільки коштував розквіт Альфреда Крупа на купі черепків тим, без кого фірми не квітнуть, тобто пролетаріям. За словами Пінера, Альфред Круп жив голодний тоді під той час, коли зводив фірму на ноги, а саме «жив живлячись картоплею, маслом і хлібом, без м'яса, й лише десятиліття згодом...» Оці самі десятиліття згодом! Знаємо ми їх! Та хіба мало було хліба з маслом і картоплі й за першого десятиліття, коли ті що ходили під «самовідданим» господарем, і просто були без хліба та масла, — з самою картоплею, а то і так, з молитвою від абатства. Сам Альфред Круп писав у відозві до робітників: — «Впродовж п'ятнадцяти років я здобував рівно стільки, щоб виплачувати заробітну плату робітникам. За свою власну працю й турботи я не мав нічого, окрім свідомости, що виконав обов'язок». Здорово втнув! Заробітну плату виплачував, — кілька нещасних голодних марок, — а сам нічого не мав! Цікаво знати, з яких причин росла фірма, коли все так відбувалося? Тонув, мовляв, як Фрідріх Барбаросса у Салері біля Калікадносу у Вірменії,* а «десятиліття згодом» — воскрес!