Олекса Влизько - Акційне т-во Фрідріх Круп в Есені

«Ах ти, господи мій боже, ах ти, діду Терефере», як сказав Володислав Сирокомля.*

— Зех да!

З цими словами німецька Палажка плюнула мені на черевики «елеґант» від Штілера, та на ґратовані панчохі з Лінден-пасажу і – грюкнула дверима. Знову вискочив у вікні Гансвуртс-Пікельгерінґ і весело засміявся, навіть підморгнув, але це не завадило мені з сумом пересвідчитися по кишеньковому словникові, що бабуня запропонувала мені «гетя». Висловила вона його зі смаком і розбиваючи на складові частини літер, — так, що для мене все було, як намальоване на полотні.

Зниділий, поплентався я назад до трамвайної зупинки, до незмінного шуцмана, до 20-ти бюргерських будинків серед таємничої площі, на якій я спіткав добру душу. Не ймучи вже віри ні собі, ні людям, я, коли підійшов черговий трамвай, — спочатку голосно гукнув до вагоновода:

— Бангоф?

І лише, коли пересвідчився, що вагон справді йде до вокзалу, заліз у цю коробочку для метеликів, де й пришпилив себе, твердо постановивши ані ворухнутися протягом цілого райсу. Про готель я вже нікого не питав. Я здогадався, що це слово в Есені має дуже погану репутацію. Так воно й є. — Згодом я дізнався, що спитати в Есенських перехожих, маючи сумнівний вигляд та за прозаїчних жужеличних обставинах, — про готель, це все одно, що вимагати від людини допомогти дістатися до одного з популярних люпанаріїв.* Справді, коли підійти до справи з мірилом есенців, васалів Крупа, що їх годується всіма можливими, й неможливими розвагами аж до пранців, то стане ясна й зрозуміла їхня логіка: людина солідна, що має можливість серйозно жити в готелі, — не швендятиме пішки й трамваями по місту та не питатиме про готель, бо для таких людей існують готельні аґенти й авта на вокзалі, в яких репутація чиста й безневинна, як в янголів. Коли ж про готель, — про цю розкіш, що про неї бідним працівникам і мислити годі, — питає скромно зодягнена людина, як от, приміром, я, та ще й на вулиці, та ще й без хоч нещасненького чемодану, то ясно, чого вона хоче! Для такої людини люди інформації не дадуть, бо й у самих рильце в пушку. Моя ж російська мова їх не то, що не дивує, а навпаки, — перемішуючись з тубільською німецькою мовою, божевільно акцентуючи слова, створює уяву, що я звичайний собі російський сексуально-зголоднілий еміґрантик, яких багато працює у Крупа, тримаючи над собою німба бабників та сифілітиків. Здогадатися, що я радянський громадянин, есенці, звичайно, не вважали за свій обов'язок, — що за егоїзм у мене, — адже звідки їм знати, що все таки, бодай здерідка, вряди-годи, але й до них приїздять в гості східні «зарази». Правильно мислять есенські обивателі: — вони ще не встигли роздивитися як слід людей зі «Сов'єт Руслянд». — Не можуть роздивитися. — Ми їздимо по Берлінах, похапцем оглядаємо культурні установи німецької столиці, а потім або їдемо до другої европейської столиці, або застряваємо в першій, — вивчати «розклад буржуазії». Г’ех, — і моя на тому шапка горить! — Розважаюся хоча тим, що все ж горить не так, як в інших! — Я бачив «розклад», але з не меншим зацікавленням споглядав і німецьку жужелицю, і Рур, і таке інше, що біля нього немає змоги ходити в білих манжетах...

Отже трамвай щасливо висадив мене біля вокзалу. Не в повітря висадив, звичайно, а на поганенько мощений як для Европи, брук. Від вокзалу я обережно, — не розкидаючись щедро в траєкторіях перекидання по місту, пішов пішки оглядати місто, занотовуючи кожний поворот, кут, деталь, щоб згодом самотужки вилізти з лабіринту до вихідного пункту.

Десь, за однім з поворотів, мене зразу ж здивували дві речі: поперше, — величезним свіжий сіро-рожевий будинок, а над ним... «наш» радянський прапор, червоний, комуністичний! Подруге — недалеко від будинку — площа, серед площі висока бетонова цямрина і з неї стирчить шуцман, який керує рухом у перспективі. Тобто, я хочу сказати, що руху на площі нема. Есен не рухається, не галасує поверховістю, — але кричить на ввесь світ, як мозок німецької революції, як центр райнсько-вестфальського індустріяльного району, як головне місто німецької гірничої промисловости. Власне, я почав про шуцмана в бетоновій шухлядці. — Чи то для оборони «на випадок обстрілу» з будинку під червоним прапором, чи то з жаху перед можливим, — чим чорт не шуткує, — рухом, — але факт, що шуцман страшенно велично й жахливо-смішно виглядає зі свого решета. Руба стає прогноз, що він десь нижче за видиме погруддя, — висиджує яйця спокою. Завдяки цьому олив'яному салдатикові в бетонових підпорах, я загубив усяку повагу до есенських шуцманів, хоча спочатку вони нагнали на мене жаху в справі про готель. Хай же буде над ними милість господня! — Я зрозумів, що шуцман в Есені стоїть у своїх бетонових шанцях, як крихкий термометр міської температури й застерігає себе на урядовому п'єдесталі не від їздців, автомобільного чи вантажного руху, а від пішого, і, до того, не від звичайного пішого, а від руху пролетарських демонстрацій та революцій.