Олекса Влизько - Акційне т-во Фрідріх Круп в Есені

— Я плачу кондукторові 10 пфеніґів, що схвалив маґістрат, питаю, чи доїду цим трамом до бангофу,* як це написано на дошці, одержую відповідь, що це так, але що зараз трамвай іде в протилежний бік і мені треба спочатку доїхати до кінця, а потім заплатити 15 пфеніґів і їхати назад цим же трамом до вокзалу. Я негайно погоджуюся, та маленька деталь псує всю справу. — Кондуктор захоплено й приязно дивиться на мене. — На жаль, якийсь чорт сіпнув мене спитати про готель і в нього. Кондуктор негайно нагиндичується: — Ні, він готелю не знає, він нічого не знає про готель, йому цікаво знати, за кого я його вважаю?!

Я бачу, що мені в цьому трамваї робити нічого й шнель вилітаю на першій зупинці.* Несміливо поглядаю на вікна вагону й помічаю, як мене проводять кілька пар ображених у своїй гідності очей. Що за чорт? Невже я компромітую Радянський Союз? Та чим саме?

Тепер, ще того не вистачило, я стою серед площі оточеної 20-ма бюргерськими будинками. Серед площі ж стоїть і незмінний шуцман, а за площею, в прорізі, видно поле й десь, казна де, — на обрії, — Есен «малиніє в далині», як у поганих поетів верба. Чи не тут народився Ернст Теодор-Амадей-Гофман, чорт візьми мою душу! І невже я мушу бути за Переґрінуса Тіса, а навколо мене ображені, — не втечею майстра блох, а звичайним словом — «готель», — Антони Льовенгуки.* І як мені тепер потрапити до Есену, коли я не певен, чи ще позначається далекосяжний вплив Крупа на тих місцях, куди я попав. Боязко, з останньою надією, підходжу до шуцмана.

— Герр!.. Г... г... гго... тель???

Все пропало. І цей, — що спочатку підтримав мою надію, ввічливо козирнувши, коли я готувався до запиту, — після того, як почув слово «готель», — випростав трансокеанські груди й дуже просто почав дивитися крізь мене на буденні явища побуту. Я напевне сказати не можу, але я мислю, я здогадуюсь, що він зумів побачити крізь пальто, як то в мене брюки тримаються лише на одній порваній, брудній шлейці, а плястрон під шикарним кашне абсолютно не годиться для дружнього файф-о-кльоку. В усяким разі він цього не висловив виразом свого обличчя, — німецька поліція ідеально муштрована, щоб зуміти не втворювати сприятливих обставин для шокінґу. Але для мене дас іст я ебен ді зах,* що я від погляду цього шуцмана відчув себе первісною протоплазмою. Це викриття настільки мене жахнуло, що кинулося в вічі перехожому пролетарю, добрій душі, і він, пожалівши мене, здається запитав своєю старо-німецькою мовою, чи не задушено моїх батьків при катастрофі в шахті «Зельцер» – «акційного т-ва Фрідріх Круп в Есені». Коли я пояснив йому з жалісним виглядом, що мені потрібен готель, він спохмурнів, як інші, але відтак придивився до мого обличчя, полегшено зідхнув, розсміявся, щось сказав і написав на ласкаво запропонованому від мене бльокноті: «Оскар-Готель». Потім, за допомогою пантомім, показав мені в поле, в напрямку до Есену, на селище з чотирьох будинків, пояснив, що я мушу непролазною грязюкою піти туди по наявному шосе й постукати в двері другого будинку. Я в одчаї вирішив виконати цю самовіддану роботу, — пройти в поле й постукати в цвайтер гавз, — щоб не образити доброї душі, що спинилася й постановила без далекогляду стежити на віддалі, чи успішні мої маневри.

Добра душа зникла з обрію лише тоді, коли я справді постукав у цвайтер гавз.

На мій настирливий провінційний стук у двері, за п'ять хвилин вийшла бліда замучена баба з картоплиною в одній руці й ножем у другій. Вона чмихнула носом, — ну, точно, як у нас баба Палажка, — і запитала, якого біса, — не ручуся, але мабуть так, якого значить біса, мені треба, — тавзенд тайфлів?! При цьому я помітив, що з вікна виглядає друга картоплинка, чоловічий ніс, що мусить належати до юрисдикції адвоката Пателена, а також бути за необхідний аксесуар любого німецького Гансвурста-Пікельгерінґа,* — йолопської персони на виноходній свині, рідного братіка нашого Петрушки.

Я ввічливо витяг свій писаний здобуток від доброї душі й показав бабі:

— «Оскар-Готель».

При цьому я забалакав своєю російсько-німецькою мовою.

Баба лячно подивилася на мене. Гансвурст-Пікельгерінґ зник за Стиксом каламутних шибок. Баба замахала руками, головою, — і олівцем:

— Оскар? Іст ніхт цу гавзе!

Що за чорт, чорт візьми мою душу! Вона каже, що Оскара нема вдома! Як це зрозуміти?!

— Фрав! Мені потрібен ніхт Оскар, а готель, звичайний готель, готель, щоб переночувати, готель — шлафен, зіх ерхолен, взагалі іх віль айн цімер хабен! Ґут, зрозуміли?!!