Микола Зарудний - На білому світі

— Тю, дурний, спідницю порвав.— Степка важко дихає.— Тепер нову купиш.

— Куплю. Я тобі що хочеш куплю, Степко…

— Потрібен ти мені! Сили йому нікуди дівати.

— Я ж хотів тебе на небо закинути.

— Я ще по землі не находилася.— Так дивиться на Юхима, що тому хочеться знову схопити оце дівча в руки і… не випускати ніколи.

— Не підходь! — немов угадує Степка його думки, підводить коня до трактора і спритно вмощується на мішку з сіном, що править їй за сідло.

І знову летить полем, і чує за собою голос Юхима:

— Степко-о-о!

Промчавши зо троє гонів, Степка зіскакує з коня і веде його за повід, збиваючи гумовими чобітками пилюку з лапатих подорожників. Що це з нею діється? Серце ледь не вискочить, і щоки вогнем пашать. Степка чомусь крадькома виймає люстерко і дивиться на себе: вона чи не вона? Ні, така, як і була. Чого ж це їй ніби млосно? Це тому, що вона швидко їхала… Степка прикладає руку до серця, але не відчуває його биття,— пальці, намацавши горбик тугих, немов налитих грудей, на якусь хвильку завмерли…

Дівчина рвучко відриває руку від грудей, соромлячись самої себе, і сповільнює ходу. Вона відчуває дотик Юхимових рук на своєму тілі, і воно сповнюється якимсь новим, досі не знаним почуттям. Чи ж вона не помічала раніше, як дивляться на неї хлопці, коли в неділю з'являється на вулиці… Так, саме в неділю, коли вона вдягає своє найкраще плаття, синє, в горошок… А в будні, здається, на неї ніхто й уваги не звертає. Що, вони не бачили Степки-пастуха? Ось уже два роки вона пасе колгоспівську худобу, командує хлопчаками-підпасками і вихором носиться на своєму Гнідкові, якого сама виходила з лошати.

Степці чомусь не хочеться їхати в село. Вона сідає на горбочку, обхопивши коліна руками. Гнідко покірно стоїть біля дівчини, торкаючись шершавими губами її плеча, і не може збагнути своїм кінським розумом, що ж це твориться з його добрим другом. Він ще не бачив її такою. Степка завжди розмовляла з ним, а коли ще був лошам — співала йому пісень. Треба сказати, що Гнідко був поганеньким, миршавим лошам. Причепилась якась хвороба, не міг і на ноги звестись. Махнули конюхи на нього рукою. Тоді прийшла Степка і випросила Гнідка собі.

— Бери, все одно здохне,— сказав завгосп. Вдосвіта Степка взяла маленького візка і вивезла лоша в поле. Мила його травами і в доярок випрошувала молока. А коли приїхав якось у село ветеринар, то Степка вблагала його оглянути Гнідка. Ветеринар виписав ліки, дівчина кілька разів ходила в Косопілля, поки нарешті дістала їх. І звівся на ноги коник, виріс. Тоді конюхи зажадали, щоб дівчина віддала їм коня, але вона побігла до голови колгоспу.

— Хай буде при череді,— погодився Семен Федорович Коляда,— і тобі легше буде худобу доглядати.

Гнідко легенько штовхає Степку в плече, мовляв, додому пора. Степка підводить голову, і кінь бачить сльози, що котяться по її щоках…

А десь здалеку вітер доносить Юхимів голос:

— Степко-о-о…

Чого ж ти плачеш, дівчино, коли тебе кличуть?

Ничипір встав удосвіта, поголився, надягнув чисту білизну і дістав зі скрині свою стару військову форму, яку носив тільки по великих святах чи коли йшов до когось на весілля.

— Знову ти це галіфе натягаєш,— незадоволено оглядає чоловіка Марія,— є ж у тебе костюм чорний… Та сорочку вишиту вдягнув би.

— Та, хай Юхим носить,— відмахується Ничипір.

— Він сам на себе заробить, а ти ж між люди йдеш.

— Ти, Марусю, нічого не тямиш у воєнному ділі. Як же я піду до військкомату у вишитій сорочці? Сержант мусить у формі бути, коли його начальство викликає.

— І чого воно тебе кличе?

— Може, перерегістрація якась, діло воєнне.

— Та який же з тебе солдат, вже он до шостого десятка йде,— говорить жінка, а сама думає, що не такий вже й старий її Ничипір, правда, посивів, та не згорбився. У формі, їй-богу, ладніший. Марія ніжно дивиться на чоловіка, і зір їй туманить сльоза.

На гімнастьорці в Ничипора — медаль «За перемогу над Німеччиною» і чотири золотаві нашивочки: чотири важкі поранення. Ой і страшні оці нашивочки… Коли міняється погода, то крутить усе тіло Ничипорове, ниють рани. Як застануть бригадира оці болі на полях — хоч лягай та помирай. Тоді добирається Ничипір до вагончика, тяжко падає на нари і стогне. Тяжко стогне солдат, здається, на весь світ.

Одна медаль у Ничипора, більше не заслужив своєю кров'ю солдатською. Колись, після війни, казали, що й за рани нагороджували… Але ці медалі не для нього були.