Микола Зарудний - На білому світі

— Все кабани смалиш?

— Та влий трохи, бо розход маю великий. По старій дружбі влий, а я тобі щось розкажу… Позавчора до Івана лісник приїхав… Да-а, приїхав, а хазяїна нема вдома… Ну, жінка, конешно, той, пляшку на стіл…

Данило Вигон знає, що не відчепиться від Михея, наливає з бідона бензину, не дуже прислухаючись до його мови. Хіба цього Михея переслухаєш? Такого ще не було, аби трапилось щось у селі — і він не знав. Та що там село! До нього з усього району сповзалися чутки. Перше ніж стати листоношею, Михей орав і сіяв, був пастухом, сторожем, а згодом — їздовим: возив голову колгоспу. Якось умудрився перекинути бричку на косопільському майдані перед райкомом,— Семен Федорович Коляда не стерпів такої ганьби і послав Михея на ферму возити молоко.

Але потім подумав: хай краще Михей за ним руку тягне,— і призначив листоношею.

— Для своїх усе зроблю,— сказав Коляда,— і ти не забувай, хто добра тобі зичить.

— Велике спасибі, Семене Федоровичу, повік не забуду,— вклонився Михей.

Тепер він через день добирався до району, забирав пошту, а потім довго розносив її по селу, хитаючись на своїх довгих ногах, як на пружинах.

Восени чи під Новий рік, коли в селі починали колоти свиней, Михей по кілька днів не являвся в район, і поштове начальство записувало йому догани. Та що там ті догани, коли Михей був нарозхват: ніхто краще за нього не міг заколоти кабана, обсмалити його по-людськи і взагалі дати раду купам сала та м'яса, що з'являлись у декого в Сосонці перед святами. Тому й зараз Михей завбачливо припасав бензин для паяльної лампи, якою артистично смалив приречене свинне поголів'я.

Михей любив заходити до трактористів. Коли вони закінчували зміну, він з ними вечеряв, розповідаючи всілякі смішні історії, які траплялись з односельчанами двадцять, чи десять років тому, або вчора. Але сьогодні біля вагончика не було нікого, крім старого Данила Вигона, і розказувати було нікому. Михей зібрався вже йти, але вухо вловило кінський тупіт.

Справді, хтось галопом мчав по дорозі. Листоноша підвівся, витягнув свою довгу шию:

— Та це ж Степка, їй-богу, колись уб'ється дівка. Куди ж це її несе?

Дівчина на коні круто звернула з дороги і просто по ріллі мчала до вагончика. Припала обличчям до самої гриви, дві коси, наче нагаї, шмагали її спину. Здавалось, що це вони підганяють її. Дівчина натягнула повід, і кінь, ставши дибки, зупинився як вкопаний. Так, це була Степка.

— Бий тебе сила божа,— махнув рукою Вигон,— горить щось?

— У мене завжди горить.— Степка мружить великі розкосі очі.— Де Сніп?

— Он біля того трактора, під лісом.

— А що сталось? — не може втримати своєї цікавості Михей.

— Постарієте, як усе будете знати,— похитує головою Степка.

— А я тобі стрічку з города принесу,— урочисто обіцяє Михей,— скажи, Степцю, слово.

— Голубу купите?

— І червону, тільки ж скажи, хто і чого до Снопа послав.

Степка нахиляється до Михея і шепче:

— Требують Ничипора Івановича до військкомату в Косопілля, на завтра, то мене голова сільради послав.— Степка вдарила гумовими блискучими чобітками коня під черево, а він, наче й чекав цього: з місця рвонув галопом, тільки з-під копит полетіли грудки землі.

— Чого це Ничипора до того військкомату кличуть? — заклопотано роздумує Михей.— Солдат з нього ніякий…

— Ну-ну-ну,— незадоволено супить брови Данило,— такі солдати, як Ничипір, і, гнали фашиста. Прийшов з фронту, наче решето, кулями постріляний.

— Та я нічого, на війні, звісно, як на війні… Сам служив.

А Степка мчить полем, духмяний вітер б'є в груди, і здається дівчині, якби вона зараз пустила повід і випростала руки, то злетіла б у самісіньке небо. Біля трактора кінь слухняно зупиняється.

— Де батько? — Степка підходить до Юхима.

Юхим — син Ничипора Снопа — дивиться на гостю, як на видіння.

— Звідки ти, Степко?

— Звідти.— Показала рукою в захмарене небо.— Де батько?

— До кузні пішов, вал тріснув.

— Ех ти, тракторист! — зневажливо кривить губи дівчина, і Юхим не може відірвати від неї очей.— Передай, щоб завтра на дев'яту ранку батько був у військкоматі, дзвонили з району,

— Скажу. Та куди ж ти, побудь,— розпливається в усмішці лагідне обличчя хлопця, і на кирпатому носі виступають цяточки ластовиння.

— А чого я тут не бачила? — Степка хоче стати на гусеницю трактора, щоб осідлати коня, але дужі руки Юхима відривають її від землі.

— Я тебе підсаджу, Степко.

— Пусти, чуєш, пусти! Навіжений.— Вона борсається в Юхимових руках, звивається, але марно. Цупкі пальці немов обценьками стиснули дівчину. Юхим підкидає Степку високо над головою і ловить, як ляльку. Раз, другий, третій, коротенька спідничина її надувається, мов парашут, і кінь злякано стриже вухами.