Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

От i зараз — iще тiльки розвиднiлось, а я морочусь над третьою дiєю — нiяк не можу пiдiбрати дiвчинi слiв про любов. А пiдiбрати їх треба, бо що то за п'єса, коли в нiй мало любовi й поцiлункiв? З поцiлунками дiло простiше — їх у всiх дiях досить, а любовi мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засмiють. Нi, таки важко бути драматургом, коли тобi тiльки десять рокiв. Може, на вiршi перейти? Але яка радiсть iз них? Хто тiльки не читає на вечорах вiршi, то чогось завиває й завиває, а вiд п'єси всякий має i радiсть i печаль.

Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. Збираючи книжки, я почув, як на дворi загуркотiв вiз, як заскрипiла наша хвiртка, обiзвалась радiсно качка, загупали швидко кроки, забряжчали однi й другi дверi, i на порозi, наче весняночка, стала розрум'янена i осяйна Мар'яна. На її новенькому кожушку в петельцi погойдувалось два перших пiдснiжники.

— Добрий день i доброго здоров'я вам у хату! — приклавши руку до грудей, низько вклонилась вона батьку-матерi й менi.

— Доброго здоров'я, Мар'янко, доброго здоров'я, дитино, — дрогнув голос у матерi.

Ми всi зрозумiли: з чимсь незвичним, великим прийшла до нас дiвчина.

Мар'яна притулилась до матерi, щось зашепотiла їй, i на материних вiях заблищали сльози.

— Не плачте, тiточко, бо я сама розплачусь, — смiючись, заплакала Мар'яна.

— Який же вiн, твiй мiсяць?

— Отакої! Невже ви його влiтку не бачили, коли вiн до мене у ваш садочок приходив? — здивувалась дiвчина. Мати вибачливо посмiхнулась:

— Ти тiльки шепотiла менi про свого козака, а показати забулась.

— То вийдiть — погляньте, — кивнула головою на вiкно. — Сидить собi на возi й так пишається, що далi нiкуди. — I вже тихо, тiльки матерi сказала: — Вiн княгинею i зiронькою називає мене.

— Ти й справдi зiронька, — витирає мати рукою очi. — А як вiн тобi?

— Чогось i судженим, i наче батьком здається, — пошепки сказала Мар'яна.

— Та що ти? — здивувалась мати.

— Це, напевне, тому, що я й не пам'ятаю свого тата. А ще до того, мiй Максим у самого Котовського кiннотником був i так шаблею орудував, що навiть ордена заробив.

— Ордена!? — радiсно скрикнув я.

— Атож! — гордовито сказала Мар'яна, а далi нахилилась до мене й поцiлувала в щоку. — Прощавай, Михайлику, прощавай, моя радiсть, бо вже нескоро, нескоро побачимось. I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!

Смуток i жаль перехопили менi горло. Я нескоро-нескоро зумiв сказати:

— Ти приїжджай до нас, Мар'яночко, бо ми всi дуже любимо тебе.

— Як буде нагода. Прощавай, дорогий, — вона ще раз цiлує мене й виходить з хати.

На вулицi стоять запряженi конi. Молодий, горбоносий парубок в шинелi красиво повертає голову до нас i приязно посмiхається. Батько першим пiдходить, здоровкається з ним.

— Зумiв же ти, парубче, назорiти дiвчину. Довго таку треба було попошукати.

— А я таки й довго шукав її. Три роки в сiдлi проїздив. Тому доля й нахилилась до мене, — сердечне говорить парубок i простягає руку молодiй: — Сiдай, Мар'яно.

Дiвчина проворно вискакує на пiдводу, а в цей час хтось тихцем торгає мене за рукав.

Я оглядаюсь. Бiля тину, з торбинкою через плече, непомiтно стала Люба. I в неї теж чогось висявають очi.

— Молода? — пiдводить голову на Мар'яну.

— Молода, — дивуюсь, як про це одразу могла довiдатися Люба.

— Ой, це так славно! — радiє дiвчина, не розумiючи, як менi важко прощатися iз Мар'яною.

— Прощайте, люди добрi, — торкнувся рукою шапки молодий i трусонув вiжками. Конi вдарили з копита, i пiд ними задзвенiла i бризнула соком березнева земля.

Ми всi повертаємо голови i довго-довго дивимося услiд Мар'янi. Ось уже конi беруть на другу вулицю, ось уже востаннє промайнули голови молодят, а ми ще дивимося й дивимося i на дальнi приiмленi весною поля, i на сонце, i на вiтряк — оту селянську птицю-казку, що все збирається злетiти в небо, та не може розлучитися iз землею.

— Якою буде її доля? — не знати в кого, чи в сонця, чи в землi, питається мати.

А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi.

I враз угорi над моїм смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiймаємо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi i натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню.