Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Ось на дверях з'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка. Через голову касира вiн гукнув нещасливцям:

— Гей, малеча, хто швиденько принесе куль соломи — пропустимо в театр!

— Я принесу, я ось осьдечки живу! — випередив усiх веснянкуватий Омелько.

— Неси! — наказав Гуменюк.

— А може, й сiна треба в театр? — обiзвався я.

— Нi, поки що обiйдемося без сiна, — пiдрiзав секретар мою останню надiю чесно ввiйти в театр.

Я тiльки тяжко зiтхнув: коли б знаття, що театр нiяк не може обiйтись без соломи, то ще з полудня вклякав би тут з кулем.

Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школярiв, що юрмилися на схiдцях, i, висяваючи, як iскрами, всiма веснянками, радiсно гримав:

— Та не товчiться, наче в мiшку, — дайте дорогу в тiатри! Вiн зник у дверях, а я усе зазирав i зазирав пiд стiл, чекаючи, коли ж ноги касира так вiдсунуться, щоб можна було проскочити помiж ними i нiжкою стола. I от настала ця довгождана хвилина: касир узяв обома руками макiтру з яйцями й обережно почав пересовувати її на другий кiнець столу. А я, затаївши подих, югнув пiд стiл i, наче ящiрка, проповз на чотирьох у коридор. Навздогiн менi якесь одоробало гукнуло: «Тримайте його!» Я з того переляку скочив на ноги, швиденько шатнувся до других дверей i… з розгону наскочив на височенного, в червонiм кожушку парубка. Йому одразу стало весело, а менi гiрко. Хiба ж я знав, що i на других дверях пантрують «зайцiв»?

— Ти звiдки такий вискiпався? — пiдхопивши мене пiд боки, запитав парубок.

— Он звiдти, — невиразно промовив я. — Пустiть мене, дядьку, в театр.

— Чого захотiв! Я тебе пущу, але так, щоб знав, де раки зимують!

— Я вже знаю, де вони зимують… — жалiсно заскiмлив, бо не раз про це чув од дорослих.

— А куди Макар телят ганяє теж знаєш? — уже з цiкавiстю покосував на мене парубок.

— I це знаю, — бадьорiше вiдповiв я.

— Ну, а де роги козам правлять?

— Теж знаю.

— А по чому фунт лиха?

— Це як на якому ярмарку, — посмiлiшав я. Моя вiдповiдь сподобалась любителю приказок, вiн засмiявся i ще запитав:

— А чого ж ти не знаєш?

— Не знаю, що таке тiатри. Пустiть мене побачити.

— I ч, який планетний — чого захотiв!? Я зараз як втру тобi часнику, то надовго забудеш про театри, — i парубок повiв мене поперед себе до виходу. А там уже хлопчаки збагнули, що й до чого, й почали тицяти на мене пальцями.

Я не сказав би, що це були найкращi хвилини в моєму життi. Але-вони одразу стали ще тяжчими, коли я пiд пильним наглядом опинився бiля самого касира: назустрiч менi з приступцiв розгонисте iшов дядько Себастiян. Тепер я ладен був од сорому провалитися крiзь землю, щоки мої запалали, а пiд повiками защемiли сльози.

Ставши трохи осторонь, похнюпився i дивлюся не на дядька Себастiяна, а на чоботи, надiючись тiльки на чудо: може, увiйшовши з теменi, голова комнезаму не пiзнає мене.

— Ти що, Андрiю, хочеш робити з хлопцем? — не дивлячись на мене, запитав дядько Себастiян парубка.

— А що з ним робити: за хвiст — i на подвiр'я! — засмiявся Андрiй.

— А може, ми його пропустимо в театр? Хай подивиться мале. Скiльки воно там мiсця займе?

— Ну, коли ви так думаєте, хай i вiн має свято, — погодився парубок.

Дядько Себастiян обернувся до касира:

— Олександре, дай хлопчаковi контрамарку, щоб не ганяли його, наче солоного зайця. — Далi вiн лише приторкнувся рукою до моєї голови i пiшов у школу. Я знаю, чого дядько Себастiян не зупинився: вiн бачив, що мої сльози були на пiдходi, а вiн мав делiкатну душу.

Олександр змiряв мене точнiсiнько таким поглядом, як мiряють тих, що проскакують на дурничку в театр, i тицьнув клаптик паперу.

— А де ж контрамарка? — не пiдводячи голови, запитав я, бо хiба мiг подумати, що таке велике й урочисте слово мiститься на такiй крихiтцi паперу, на якiй не могла навiть викруглитись уся печатка.

— Оце вона й є. Бiжи, тiльки не займай нiчиного мiсця — твоє стояче!

Затиснувши в руцi контрамарку, я вскочив у школу, що зараз гудiла, неначе вулик, смiялася i нещадно трощила насiння. Тепер тут стояли не шкiльнi парти, а колоди, на них були настеленi свiжi дошки, i тому всiм було дуже гарно вигойдуватись. Мене одразу ж потягло наперед, бо позаду, за головами дорослих, нiчого не було видно. Коли я зупинився перед сценою, над якою колихалась пошита з ряден завiса, хтось мене знизу цапнув за ногу й десь, наче з пiдземелля, почувся смiх. Я оглянувся. Хто ж це мiг збиткуватися надi мною? Але нiде нiкого. Та досить було пiдвести голову вгору, як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу, i знов пiдземелля вибухло писклявим реготом. Може, це й є та нечиста сила, що дiє в театрах? Менi стало страшнувато. Я трохи одiйшов од сцени, а в цей час хтось з пiдземелля прошепотiв: