Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

— Тiльки пропустив чимало вiн, — сказала батьковi.

— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. — Читати вмiю…

— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.

— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.

— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.

— Я сам вiд старших школярiв перейняв.

— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.

Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:

— А ти ще швидше не можеш?

— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.

— А повiльнiше теж можеш?

— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.

— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.

Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.

— I цифри, до тисячi, знаю.

— А таблицю множення?

— Нi, цього не знаю, — зiтхнув я i побачив, як посмутнiшав батько.

Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато нiби аж пiдрiс, а я мало не пiдстрибнув угору.

— Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.

— Спасибi вам, — чемно подякував тато. — Пишiть, коли на другу потягне.

Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

— Ось тут, Михайле, будеш сидiти, — показала менi на тримiсну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам…

Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, — нарвати ягiд бузини, надерти дубової кори, а потiм зварити їх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi.

Удома нас дожидали мати i дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийгiяли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: «I що тiльки буде з цiєї дитини?» А дядько Микола сказав:

«Увесь пiде в мене, — це по нас обох уже видно», — i в хатi стало весело, а менi й за хатою свiтило сонце…

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? В хатi цього ранку журився не тiльки я, але й мої батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна i сказав:

— Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надiв заячу шапку.

— Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати.

— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.

— А що?

— Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько, — Правда, Михайлику?

— Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєї радостi, що батько не дасть менi покинути науку.

Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаїлися i школярi, i вчителька, i я… Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi в творах чи п'єсах я зустрiчаю слово «кирея» — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства.

Якось, коли надворi хурделило, батько припiзнився, i тiльки надвечiр, заснiжений, з обмерзлими вусами, але веселий, вiн зайшов у клас i голосно запитав:

— А котрий тут безчобiтько?

— Це я! — вискочив з-за парти, де сидiли мої однокласники.

— Хто це ти? — наче не пiзнавав мене батько.

— Син Панасiв! — бадьоро вiдповiв я.

— Тодi лови! — батько кидає менi справжнiсiнького бублика. Я пiдстрибую, перехоплюю гостинця i радiю, що вiн навiть iз маком.

— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.