Михайло Стельмах - Гуси-лебеді летять

Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.

При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї… Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади…

Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi мої, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витирає їх, а голос тихо-тихо заспокоює мене:

— Не плач, Михайлику, не плач, любий… Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? — показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають.

— Я не хочу, щоб умирали зорi, — кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари.

— Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають її, а другi виходять на неї i все сподiваються чогось кращого собi… Засни, синку.

Я засинав на материних руках, i в мої сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть мої дiди, i в моїх снах зорi, як і осiннє листя, як i люди, падали на землю.

Навiть лiси тепер втратили свою принаду, наче хтось вибрав iз них привабливiсть i таемничу красу. Стрiчаючися iз грибами, я не радiв, як перше, i не зрiзав їх кiскою — хай собi поживуть, скiльки можуть жити.

Одного дня, уже пiсля обiду, я дуже здивувався, коли побачив мiж деревами тоненьку постать Люби. Помiтивши мене, дiвчина радiсно скрикнула, поправила хустинку на головi й метнулась до галявини, де я стояв.

— Добрий день, Михайлику, добрий день! Я так i знала, що знайду тебе! — зупинилась, висяваючи очима, i подала, як доросла, руку.

— Що ти тут робиш?

— От i не скажу.

— А може, скажеш? Ти в свою загороду йдеш?

— Нi, — Люба опустила голову i ногою почала перегортати опале листя. — Я, Михайлику, шукала тебе.

— Не може такого бутиi — з недовiрою зазирнув дiвчинi у вiчi.

— От i може… Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усiх болить серце. Того й хотiла побачити тебе. Я навiть якось була до твоєї хати пiдiйшла, а зайти посоромилась.

— Спасибi, Любо.

— I не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом вiдкопилила губи, а далi таємниче посмiхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.

— Маленька?

— Звiсно, маленька, — засмiялася Люба, — лежить собi в колисцi i все губами плямкає.

— I яка вона?

— Гарненька, тiльки в неї ще брови не зiйшли.

— Невже вона зовсiм безброва? — не можу повiрити я.

— Поки зовсiм, тiльки ямки ходять там, де мають зiйти брови. Це так цiкаво.

— Хм, — не знаю, що вiдповiсти на це диво.

— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класi вчиться двi групи — меншi сидять попереду, бiльшi — позаду. Мене ж вчителька посадила на самiй першiй партi, — хвалиться i радiє дiвчина.

— А чобiт у тебе також нема? — поглянув на босi Любинi ноги, згадав про своє i зiтхнув.

— Нi, є, тiльки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навiдаємось у нашу загороду?

— Там тобi чогось треба?

— Нi, просто подивимось на борсучу нору, вiднiрки, на гнiздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

— Можна i заглянути, — погодився я, i ми, взявшись за руки, побiгли до загороди.

Перелiзши через потемнiле вориння, спочатку пiдiйшли до тiєї черешнi, на ягодах якої найбiльше збиралося роси. I менi згадався погожий лiтнiй ранок, i тiтка Василина, i її пiсня, що так славно йшла мiж деревами.

Тепер черешня накинула на свої плечi багряну хустку й, здавалося, теж хотiла зрушити з мiсця й пiти кудись, у свою дорогу.

— А ти нiчого не чув про мою тiтку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешнi.

— Нi, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тiтчиного сердитого чоловiка.

— От i не вгадав! — пожвавiшало обличчя дiвчинки. — Про неї i про її голос дуже гарно в газетi написали. Хто б тiльки мiг подумати, що про тiтку в газетi напишуть.