Микола Зарудний - Уран

— Переночуєш тут, у мене...

Платон залишився. Ловив себе на тому, що за цей час він уже відвик од неї, вона лежала перед ним ніби чужа.

Вранці, коли вона повернулася з умивальні до палати, там уже сидів Давид. Наталці було соромно, що він бачив зім'яті простирадла, ліфчик на подушці. Але Давидові, здавалось, усе було байдуже. Він вислухав її, полічив пульс.

— Багатенько,— констатував сухо.

— Можливо,— спалахнула Наталка.— Тут ночував мій чоловік.

Давид не звернув жодної уваги на її тон.

— Це не будинок побачень.

І раптом Наталка заплакала. Заплакала від злості, від сорому, від власного безсилля.

Давид дав їй брому, вклав у ліжко:

— Наталочко, не треба... Заспокойся... Отже, ти пробудилася до життя...— Він гладив їй коси, наче маленькій ображеній дівчинці.

І якби Наталка цієї хвилі поглянула на Давида, то побачила б дивний вираз його обличчя. Він дивився вже на неї не як на пацієнтку, а як на гарну жінку... Ось вона лежить перед ним зморена й безсила, тремтять пошерхлі губи. Давид вийшов.

Ольга Аркадіївна за кілька місяців перетворила свій будиночок у справжній рай. Ідеальна чистота і порядок в кімнатах, те саме і в саду, і на городі. Цього року рясно вродили полуниці — три врожаї зібрали, а зараз вгиналися яблуні від важких плодів. Полуниць було до погибелі, і якось сусідка — дуже мила Карпівна — запропонувала:

— Навіщо ж добру пропадати, Ольго Аркадіївно? Давайте я продам.— І винесла вранці два кошики на базар, а по обіді віддала гроші.

— Тільки ж Нарбутову не обмовтеся,— попросила Ольга Аркадіївна.

— А яке діло чоловікам до нашого хазяйства? — відмахнулась Карпівна.— Хай не втручаються.

— Хай не втручаються,— повторила Ольга Аркадіївна.— Я тут хазяйка.

«Не втручайся» — це дуже влаштовувало Михайла Костянтиновича. Вийшовши у відставку, він зовсім по-іншому почав сприймати світ. Не було головного в житті — роботи. Він просиджував днями в саду й читав. Але довго так тривати не могло. І якось він сказав дружині:

— Я влаштуюсь на роботу.

— У тебе нема ніякої спеціальності.

— Набуду.

— Підеш учнем до якогось токаря?

— Піду.

— Ти був і залишився фантазером, Михайле, і це завжди нам виходило боком...

— Я тебе не розумію, Ольго. У нас дружна сім'я і ти ніколи...

— Так, так, у нас дружна сім'я, і я ніколи не перечила тобі. Навіть тоді, коли ти відмовився їхати до Німеччини... Інші поїхали... А ми сидимо в цьому закутку,— в'їдливо промовила Ольга Аркадіївна.

— Нам і тут непогано.

— Ти завжди намагався не бачити і не чути нічого поганого.

— Я — оптиміст... і бачив дуже багато поганого на війні і намагаюсь дивитися на все інакше.

— Я теж була така, Михайле, поки ти ходив у полковниках, а зараз, зараз я... боюся цього життя.— Сльози текли по її зеленому обличчю.— Нам доведеться на всьому економити...

— А як інші живуть?

— Я не хочу думати про інших, я зараз думаю про нас, про Наталку.

— Головне, щоб вона була здорова.

— Прийде старість, а в нас ніяких заощаджень... Як Наталка житиме? — уже ламала руки Ольга Аркадіївна.

— У неї є чоловік.

— Чо-ло-вік?! Ха-ха-ха,— зайшлася нервовим сміхом Ольга Аркадіївна.— Отой нещасний голова колгоспу, для якого поросна льоха дорожча за дружину?

— Ти несправедлива до Платона,— заперечив Нарбутов.— Він — людина високої честі і обов'язку. На таких, як він, тримається наша держава.

— А держава що, пропала б, якби він жив з Наталкою тут?.. Якби не ти, то я нізащо не дозволила б їй тоді поїхати в Сосонку.

— Наталка тебе не послухала б... Зрозумій, то була любов... благородний порив... і...

— Завжди ти зі своїм благородством носишся. Гадаєш, що він там за ці роки не завів собі якоїсь кралечки? — Ольга Аркадіївна зосереджено витирала обличчя.

— Не знаю і не хочу про це думати,— відмахнувся Нарбутов.— Ти, Ольго, дуже змінилася.

— Не заперечую. Я просто, милий мій, починаю мислити реалістично — на двісті карбованців твоєї пенсії... мінус податки, внески,— загинала пальчики,— утримання машини, витрати на дім, газети, телефон...

— Облиш ти ці розмови! — обірвав її Нарбутов.

Ольга Аркадіївна взяла зі столика пляшечку і демонстративно почала капати в склянку з водою валер'янку.

...Восени Наталка мала виписуватися з клініки. Платон відпросився в Мостового, хоч пора була гаряча: хлібоздача, сівба і ще десятки невідкладних справ, які виникали щоденно.

— Їдь, Платоне, без тебе вправляться. Та привозь уже Наталку, скільки ж тобі мучитись? Привіт від мене,— казав Мостовий.