Микола Зарудний - Уран

Наталя пальчиками доторкнулася до краю спіднички і грайливо вклонилася.

— Ви нас, ескулапів, лаєте,— Давид сів навпроти Платона.— А ми повернули Наташу з того світу, і, будь ласка,— одержуйте свою дружину.

— Спасибі,— щиро подякував Платон.— Я знаю, як багато ви особисто зробили для Наталки.

— Я — нуль,— махнув рукою Давид.— Чорнороб. Шеф — то чарівник. Ми з ним розробили такі апарати, що... Наташа бачила.

— Я на них зовсім не розуміюсь.

— Ми два роки з Крещенком працювали над ними, як раби на галерах.

Платон помітив, з яким неприхованим захопленням дивилася на Давида Наталка.

— Пробачте, я попрошу Микиту, щоб заправив машину,— сказав Платон і пішов до гаража.

— У твого чоловіка не дуже здоровий вигляд,— зробив професійний висновок Давид.— Давай я обстежу його.

— Це від перевтоми, знаєш, як він працює? Та ще й настрій... ми йому зіпсували.

— О люди! — вигукнув Давид.— Хіба не можна обійтися без цього?

— Він чекав, що я поїду з ним, розумієш? А я... я боюся... Раніше я нічого не боялась, а зараз...

— А як він реагує на це?

— Хіба ти не бачиш?

Ольга Аркадіївна принесла чарки і коньяк.

— Чай, каву, Давиде?

— Просто коньяк,— він налив чарку по вінця.— Будь здорова, Наталю!

— Буду.

Микита порався біля машини.

— Що будемо робити, Платоне Андрійовичу,— зустрів Гайворона.— Поїдемо чи...

— Не знаю, Микито. Так вийшло, що...

— Та я бачу... Вопрос, як той казав, складний. По закону жінка повинна бути при чоловікові. Щоб від мене, к приміру, моя пішла, то я б такого наробив, що...— Микита почервонів і не сказав, що він наробив би.

— Бензину у нас вистачить? — поцікавився Платон.— Якщо ні, то поїдь заправся.

— Грошей не треба, у мене є талони.— Микита відчинив ворота і виїхав з двору.

Платон змушений був повернутися в сад.

— Що, ви збираєтесь їхати сьогодні? — Ольга Аркадіївна вдавано здивувалася.

— Проти ночі я не пущу Платона,— сказала Наталка.

— Вип'ємо,— запропонував Давид.

— Давайте, — Платон намагався бути веселим.

Потім вони провели Давида до трамвайної зупинки, попрощалися.

— За Наталку не турбуйтеся, Платоне, вона буде під надійним контролем.— Давид міцно, по-дружньому потиснув руку Гайворону і зійшов на площадку трамвая. Звідти помахав рукою. Це вже Наталці...

— Ні, ні, я спатиму в машині,— відмахувався Микита від запрошення Ольги Аркадіївни йти до хати.

— Ви, Платоне, будете спати в їдальні,— звернулася мати до Гайворона,— там у нас чудова тахта.

Наталка хотіла сказати матері щось різке, образливе, але стрималась. Чому це Платон мусить спати в їдальні, коли в неї є окрема кімната?

— Дякую,— сухо промовив Платон.— Я буду спати в саду, там теж чудовий тапчан.

— Так, так, Михайло Костянтинович теж любить на повітрі.— Ольга Аркадіївна пішла до кімнат і принесла постіль Платонові.

Нарбутов ось уже кілька годин лежав у своїй кімнаті, вдавав, що спить. Треба було б вийти до Платона, поговорити з ним, адже у них завжди були хороші стосунки. Але що він йому скаже? Якби тільки Ольга. Він би пішов на все. Але що він міг зробити, коли знав, що сама Наталка не виявляє ні найменшого бажання їхати з Платоном.

Нарбутов чув, як зайшла, грюкнувши дверима, у свою кімнату дочка, як довго вовтузилась у спальні дружина. Нарешті він одважився. Тихо зайшов у кімнату до Наталки. Вона лежала, вткнувшись обличчям у подушку.

— Плачеш?

— Плачу,— здригались її плечі.

Нарбутов сів на край ліжка:

— Ти все обдумала, дочко? Ми з тобою завжди були друзями, скажи.

— Все,— Наталка припала до батькових грудей і заплакала.— Я розумію, що чиню нечесно, жорстоко... він не заслужив цього, але я не можу з ним поїхати. Я боюся... Щось зі мною сталося, батьку, після операції. Я сама себе не впізнаю.

— Ти його розлюбила?

— Я не знаю... Він такий добрий, чесний, але щось між нами обірвалось. Я почала думати лише про себе, лише про себе... Ой як мені тяжко, таточку!

— Ти повинна йому про все щиро розповісти, Наталко. Ти теж повинна бути чесна.

— Я не зможу... Якщо я йому скажу, я втрачу його назавжди. Розумієш, назавжди.— Наталка по-дитячому схлипувала і здавалася Нарбутову такою маленькою і беззахисною.

— На що ж ти сподіваєшся?

— Хай мине якийсь час,— шукала компромісу Наталка,— я ще подумаю...

Платон лежав з розплющеними очима. Легенький вітерець шелестів листям, навіваючи смуток. Трасуючою кулею впала зірка. «Щоб поїхала зі мною Наташа»,— вмить загадав Платон. Ще в дитинстві чув од своєї бабусі, що треба лиш загадати своє найбільше бажання, коли падає зірка, і воно здійсниться.