Микола Зарудний - Уран

Поки Сергій Володимирович Фурман доповідав приїжджим про результати досліджень своєї експедиції, Платон двічі обернувся своїм газиком у село, бо Мостовий запитав, коли зайшли до намету Фурмана:

— У Сосонці гостей частують?

— Олександре, але у мене ресторану нема.

— Давай по-солдатському.

Уже вечоріло, коли повернулися від найдальших вишок до намету.

— Диво дивнеє,— сплеснув руками фінансовий бог, побачивши накритого стола.— І саме те, що я люблю, а мені забороняють їсти. Яке сало, товариші, а цибуля, а картопля яка! А карасі! І з перцем... Ну, я пропав.

Вийшли з намету, коли вже стемніло.

Ніч. Ясні зорі висіли над Видубецькими горами, над Сосонкою, поскрипувала головна вишка, ніби подавала таємничі сигнали з цих горбів у галактику...

Платон стояв на Видубі. Звідси далеко було видно: і село, і Русавку, і старого вітряка. Торік, коли налетіла на Сосонку перша весняна гроза, не вистояв вітряк: обламали вітри його крила. І бовванів він безкрилий, і схожий був на височенний надмогильний пам'ятник. Так здалося Платонові, коли під їхав якось до вітряка. Двері були незамкнені. Після того, як він підбором відбив замка тієї, їхньої зі Степкою, ночі, ніхто вже не замикав його. Пахло прілим сіном і мишами. Чому ж ця буря пощадила вітряк, зламавши йому лише крила? Хай би розтрощила і порозкидала по всьому світі оці зчорнілі дошки, може, тоді забув би він про все, що сталося тут. Тільки він, цей вітряк, був свідком Платонового падіння. Саме Платонового, а не Степчиного. Вона була чиста і прекрасна у своєму коханні, а він... Він думав тоді про Наталку, а пестив слухняне незаймане тіло Степки. Чому стоїть цей вітряк? Платонові здалося, що, якби його не було,— він забув би про неї назавжди, вона б не приходила до нього самотніми ночами, не ятрила душі. Платон намагався не думати про Степку, але досить було йому виїхати з села на поле, як цей вітряк нагадував про неї.

«Треба його знести, щоб і сліду не стало. Скажу завтра хлопцям, хай розберуть»,— вирішив Платон.

Вранці біля стельмашні побачив заклопотаного Никодима Диньку, Михея Кожухаря і Полікарпа Чугая. Вони вантажили на воза дошки.

— Куди це ви, Никодиме Сидоровичу? — запитав.

— Крила поїдемо робити,— пояснив Динька.

— Які крила, для себе?

— Ми вже, Платоне, відлітали,— серйозно сказав Кожухар.— У вітряка крила обламало, Васько твій учора прибіг, сказав, то ми оце зібралися.

— Не можна, щоб вітряк без крил стояв,— додав Чугай,— він же наш.

— Не можна без крил,— роздумував Кожухар,— бо це все одно, коли б у мене забрали пісню... І ще казав твій Васько, що біля нього в старих окопах знайшли медальйони солдатські... Хай з крильми стоїть над тими хлопцями вітряк... Для історії жизні хай стоїть.

— Хай стоїть,— сказав Платон.

Вітряк відремонтували, вкрили новою бляхою, пофарбували. Коли закінчили роботу, Динька запросив Платона і Макара Підігрітого подивитись. Підігрітий і Платон хвалили майстрів.

— Ні, ви погляньте на крила,— наполягав Динька.— Ніколи ще крил не робив, а тут...

— Славні крила.

— Якби не так глибоко в землю був укопаний, то міг би злетіти, їй-богу,— божився Динька.

Крила були голубі, наче пропелери, і тієї миті Платон справді повірив, що міг би однієї ночі злетіти вітряк у небо і поплив би над землею.

Годинник показував пів на третю. Гайворон підійшов до машини. «Треба було б помити її,— майнуло в голові,— та все ніколи. Нещасний ти, газику,— поплескав, як живого, по капоту,— скільки ми з тобою вже наїздили по цій землі. У дощ, в негоду, в заметіль, по бездоріжжю, по ріллі... Удвох».

У райкомі Мостового не було. Незмінний сторож Прокіп Минович Котушка вишкандибав назустріч Гайворонові.

— Удома Олександр Іванович, просив, щоб ви зайшли.

— Платон прийшов! Мамо, прийшов! — малий Андрійко кинувся до Гайворона і тієї ж миті високо злетів до стелі, підкинутий дужими руками Платона.— Літаю, мамо, я літаю!

Вийшла Галина, поцілувала брата.

— Нарешті, вже місяць не бачила, через райком треба тебе викликати, чи як? Чого ж Васька не взяв, хоч би пообідали по-людському.

— Та я ж думав, що на бюро викликають, Галю. Де Олександр?

— До перукарні пішов. Ну, розказуй,— провела брата до кімнати.

— Сіємо, буряки скоро почнемо копати, силос заготовляємо...

— Силос, буряки... Ніби це все твоє життя.

— А то ні?

— Привези мені силосу, Платоне,— щиро попросив Андрійко.

— Злізь, хай дядько спочине,— Галя хотіла забрати сина, але той міцно тримався рученятами за Платонів светр.