Олесь Донченко - Золота медаль

Вогнище на березі почало пригасати. Воно ще світилось, як велетенське око, та вже не було в ньому ні буйства, ні сили.

І в ту мить, коли темрява й тиша з’єднались, здається, в одну глуху й моторошну стіну, Варя знову заспівала пісню. Спочатку тихо, півголосом, а далі все голосніше. Всі почали підспівувати.

Біля вогнища, мабуть, почули спів. Звідти долинуло: «Га-га-га-а!»

Віктор склав рупором долоні, щосили гукнув:

— А-го-ов!

У відповідь війнув розбуджений вітрець, зашелестіла трава, зашуміли спросоння дуби, і вогнище на березі розжеврілось, спалахнуло і знову шугонуло вгору. Золоті іскри роєм полетіли в темне нічне небо.

...Низько над обрієм, немов прорвавшись крізь пелену хмар, блиснула яскрава зірка. Вітрець налітав поривами, і з кожною хвилиною свіжішало. Дуби на горі шуміли тепер, не стихаючи. Далеко внизу заклубочилось щось сиве, і Марійка закричала:

— Туман! Гляньте, туман над рікою!

— Ранок! — вигукнув Віктор.— Ранок! Світає!

І всі зрозуміли, що яскрава зірка над обрієм — ранкова зірка, і що все, все: і пориви свіжого вітерця, і шум листя, і сивий туман — усе це перед близьким світанком...

На хвилину всі замовкли. Стояли, взявшись за руки, на високій горі.

Про що думав кожний із них? Чи про вабливі, хвилюючі дороги життя, які чекали їх, юних і палких, чи про яскраве сонце, чи, може, мовчки клялися одне одному у вічній дружбі?

Затамувавши подих, дивились, як над зазубнями далеких і темних лісів уже народилась ніжна і тріпотлива, мов пелюсток, ясна смужка...

Здрастуй, світанок, здрастуй, юність!..

1953