— Як я їм вдячний! Готовий ручки цілувати! І вам, громадяночко...
— Тепер усе залежатиме від твоєї поведінки надалі,— продовжувала Марійка, не звертаючи уваги на ці дошкульні слова.— Розумієш, поставили, як кажуть, крапку над «і». Тебе викличе Тетяна Максимівна, вирішили востаннє поговорити з тобою.
Марійка з болем і острахом бачила, як на її очах міниться хлопець.
— Знову на проробку? — спалахнув він.— І вони думають, що я піду?
— Мечику, зрозумій, що тобі треба піти!
Він рвучко схопився обома руками за спинку стільця.
— І ти... ти мене теж посилаєш! А я плювати хотів! Чуєш? І не подумаю піти! Розігрувати з себе грішника, який кається... Ні, я не з таких, і ти... ти краще залиш мене... А то... граєш у дружбу... спасаєш заблудшу душу... Набридло!
— Мечику! — прошепотіла Марійка, почуваючи, як у неї щось наче обірвалось у грудях і похолонули ноги.— Мечику... Ти ж був недавно іншим... Згадай, як ми розмовляли з тобою в лікарні...
— Ну й згадуй на здоров’ячко,— грубо кинув він.— Тоді був такий настрій... Розмагнітився. А зараз... Слухай, Марійко, я не хочу тебе ображати, ти, може, непогана дівчина, тільки... Одним словом, давай кінчати цю гру. Ти — медалістка, вірю, що дадуть тобі медаль, а мені... мені вовчий квиток скоро дадуть. Читав я, що колись це так звалося... Не ображайся, до побачення!
Марійка стояла мовчки, як прибита.
— І це... все? — прошепотіла вона.— Що ж ти... що ж ти тепер робитимеш?..
Хлопець удавано засміявся.
— Не бійся, у шулери не піду. Не плач. Знайду без вас дорогу. Не всім же професорами бути...
Різноманітні почуття боролися в серці дівчини. Марійка відчувала і глибоку тугу, і біль, і образу, і водночас здіймалася гордість — невже вона все це має покірно вислухати, принижено повернутись і вийти?
І гордість перемогла все — і тугу, і біль. Марійка знайшла в собі сили спокійно, із зневажливими нотками в голосі відповісти:
— Плакати за тобою не збираюсь. Надто багато честі. І якщо для тебе товариські почуття — гра, то ти не вартий доброго слова. Я просто помилялася в тобі. Прощай!
Вона круто повернулась і вийшла, зачинивши за собою двері.
На східцях прислухалась на мить — чи не кличе її Мечик? Ні, тихо.
Тоді швидкими кроками вийшла на вулицю.
За рогом зупинилась, бо треба було пригадати щось дуже важливе. «Ага, так, надто багато честі... Я просто помилилася в тобі...»
А серце говорило зовсім інше, і треба було не думати про це, зовсім не думати про це, щоб примусити його мовчати.
Тільки це дуже важко — не думати, коли ще так виразно лунає голос Мечика і коли всією істотою ще там, із ним...
На Марійчин рукав сіла пушинка, білий зонтик кульбаби, яка, мабуть, росла десь поблизу за парканом. Марійка дунула, і зонтик знявся, поплив угору, його підхопила повітряна хвилька, він здіймався все вище, кидався то в один бік, то в другий...
«Мечик отак... поплив від мене...» — подумала Марійка і враз сама на себе розсердилась:
«Яка дурниця! Ну-ну, нюні розпусти! Гляди, ще й сама станеш, отакою пушинкою в житті, з ласки вітру шукатимеш свого кульбабиного щастя. Ні, ніколи! Це так страшно!»
Вона швидко пішла до трамвайної зупинки.
А Мечик у цей час нерухомо стояв посеред кімнати. Він немов пильно до чогось прислухався. Раптом йому здалося, що дівчина не пішла, що вона причаїлась за дверима. Він прожогом кинувся в коридор. Марійки не було.
— Ну й гаразд! — вголос промовив Мечик.— Ну й нехай!
Він повернувся й тихо поплентався в кімнату.
* * *
Закінчився останній екзамен, та напружений і піднесений настрій, яким жила в ці дні вся школа, не розвіявся. Навпаки, попереду ще був випускний вечір, вручення атестатів і медалей, прощання з учителями, з подругами і товаришами.
Треба було виходити на іншу дорогу, назавжди залишивши за собою шкільний поріг.
Марійка повільно йшла довгим шкільним коридором.
«Ось і все! — билася радісна і водночас сумна думка.— Все! Прощай, школо!»
З ніжним смутком дивилась тепер дівчина на такі знайомі фікуси в діжках під стінами, на стінгазети з кольоровими заголовками, намальовані дитячими руками карикатури. Ось у кутку вікно з широчезним підвіконням. Як зручно було сидіти на підвіконні з подругами, обговорюючи на перерві якусь шкільну подію!
Шкільні події, уроки, вчителі, світле дитинство — прощайте!
Як усі чекали цього дня, чекали закінчення школи! Чому ж так щемить серце, чому зворушливий тихий смуток набігає легкою хмаркою?
Жаль чудесних шкільних років, вони не повторяться ніколи. Не повернеться дитинство — відшуміло воно, відлетіло, як пташина зграйка. Прийшла юність — теж чудесна, теж крилата, а все ж таки чомусь жаль того, що минуло назавжди.
Читать дальше