Олесь Донченко: Беладонна. Любовний роман 20-х років

«Дітям до 16» або червоний квадратик — треба було б поставити якийсь застережний знак на обкладинці цієї книжки. У двадцятих роках не знали ні літературознавчого терміна, ні розмовного означення «любовний роман». Зібрані тут твори критики називали дрібнобуржуазною, міщанською, побутовою і навіть статевою літературою. Нова українська радянська література прагнула «великого роману», та коли 1928 року вийшли «Місто» Валер'яна Підмогильного, «Недуга» Євгена Плужника, «Золотий павучок» Олеся Донченка, «Гармонія і свинушник» Бориса Тенети, «Дівчинка з ведмедиком» Віктора Домонтовича, — критика розгубилася. Де світоглядні та ідейні конфлікти? Де образи пролетарів? Де виробнича тематика?

Недаремно комуніст і голова міськради Радивон Саран не може підібрати слова для почуття, яке його охопило. Автор, Петро Ванченко, підказує: то було кохання — «нині занедбане почуття». Як, комуніст закохався в опереткову артистку і кидає сім'ю? А комсомолець учащає до повії чи заглядається на чужу дружину? Сільський парубок розважається, заводячи безвідповідальні стосунки з дівчатами? «Біологія над усе!» — обурено констатував чесний комсомолець Леонід Смілянський, критикуючи свого товариша Олеся Донченка.

Рецензенти не шкодували паперу й чорнила для цих романів. Скільки там було тих журналів і одна «Літературна газета» наприкінці двадцятих, а «Золотий павучок», «Беладонна» і «Донна Анна» десятками збирали відгуки, рецензії, репліки, не кажучи про прилюдні диспути, які ніхто не фіксував. Проте ніхто не помітив тенденцій, нікого не здивувало, що письменники з різних організацій і угруповань — у часи, коли це дуже багато важило, адже щойно відгриміла літературна дискусія, — дружно взялися писати «статеву» літературу. Хоча бували й винятки: добре освічений і тонкий критик Мирон Степняк уважав роман Донченка типовим зразком середньої масової прозової продукції останніх років із наголосом на «масовій».

Бог із ними з Підмогильним, Тенетою, Брасюком, Плужником — київське угруповання «Ланка», хоч і перезвалося на МАРС — Майстерню Революційного Слова, завжди тяжіло до психологізму й індивідуалізму. Для них людина з її переживаннями, стражданнями і радощами — а це кохання, зрада, ревнощі, — значила більше, ніж уся більшовицька ідея чи радянська влада. Однак Спілка селянських письменників «Плуг», якій уперто не зраджував Василь Минко, і Спілка пролетарських письменників «Гарт», до якої донедавна належав Петро Ванченко, ставили перед собою зовсім інші, передусім ідеологічні завдання. Що вже казати про комсомольських письменників Петра Голоту й Олеся Донченка з літорганізації «Молодняк», якій протегував ЦК ЛКСМУ. Раптом усі вони одночасно проявили ідеологічну невитриманість.

А найгірше, що це міщанське чтиво знайшло свого читача, спраглого якраз жанрової літератури. Романи Донченка, Плужника, Підмогильного, Тенети вже наступного року було перевидано. Загальний тираж «Золотого павучка» сягнув 10 тисяч примірників. Облюбоване літературознавцями «Місто» Підмогильного відставало на тисячу, а таки відставало — хто сьогодні міг би подумати! «Беладонна» і «Повість без назви» не дочекалися перевидань, але одразу стартували з п’ятитисячних накладів. Для країни, яка боролася з неписьменністю, країни, де читати й писати вміла тільки половина населення (57,5 % за переписом 1926 року), це захмарні цифри. Ба й сьогоднішні письменники можуть хіба мріяти про такі тиражі. І це було не тільки дотоване Державне видавництво України, а й кооперативні та приватні «Сяйво», «Рух», «Книгоспілка».

Радянські критики 1920-х не помітили, як у них на очах народилася масова література: не лише як явище тиражу («метелики» для народу знали і не такі наклади), а і як жанр. У другій половині двадцятих з’явилися перші пригодницькі і науково-фантастичні романи, детективи і мелодрами, що їх ми назвали любовними романами.

Жанр любовного роману диктує свої вимоги: по-перше, це має бути романтична історія стосунків, по-друге, неодмінно зі щасливим кінцем. Джейн Остін ридала б, читаючи «Беладонну» чи «Донну Анну» з їхніми драматичними поворотами і дивними фіналами без «гепі ендів». Та цим і цікавий любовний роман 20-х років: не повторенням жанрових трафаретів, до яких уже звик і на які чекає нинішній читач, а оригінальними й несподіваними винаходами, поєднанням мелодраматичних шаблонів із духом доби нової економічної політики та… еротикою. Тобто нам це сьогодні здається невинними натяками на секс, а для критиків дев’яносто років тому це була кричуща порнографія.