Олесь Донченко: Золота медаль

Марійка ледве перемогла себе й подякувала жінці, а тоді хутко пішла в комірчину біля роздягальні. Вона вскочила туди, де стояли відра і швабри, сіла на скриньці з тирсою і затремтіла від нестримних сліз. Затулила обличчя руками, але сльози текли між пальцями — гарячі, мовчазні, невтішні...

Здалека, з залу, долітав до Марійки відгомін розмов, вибухи сміху. В комірчині було зовсім тихо і півтемно. Пахло мокрою рогожею і гасом.

Двері тихенько розчинились, і на порозі зупинилась постать жінки.

— Ну, так і знала... Як із сльозами, то зараз сюди...

Марійка здригнулась і повернула до жінки мокре обличчя.

— Так і знала,— повторила Агафія Кирилівна.— Почергуй, кажу Насті, за мене, а я піду втішати дівчину. Я ж усіх втішаю. Як хто з учениць шмигоне сюди, то вже знаю, що треба втішати... А мене... мене хто втішить?..

Старенька гардеробниця примостилась поруч з Марійкою і несподівано схлипнула:

— Голубко моя... Сонечко...

Сльози так і потекли в неї по зморшкуватих щоках, одна крапля затремтіла на бородавці під оком.

— Донечка... Під Сталінградом її...

— Сонечка? — повторила Марійка.

— Соня. Сестрою була в польовому... Така була... Хіба розкажеш? А тепер кожна з вас... кожна нагадує мені Сонечку...

Марійка легенько погладила плече старенької. Розуміла, що тут ніякі слова втіхи не потрібні. Перед цим горем старої матері і свій власний біль затих, тяжка згадка затуманилась, зникла.

Агафія Кирилівна обняла Марійку, Марійка — її і так сиділи в півтемряві обидві: одна вже закінчувала свій життєвий шлях, друга тільки починала його.

— Ну, годі!

Агафія Кирилівна дістала хусточку, подумала й витерла Марійці, як дитині, підборіддя.

— Годі, кажу. Подруги ждуть. А може, вже й автобус приїхав.

Вони вийшли з комірки. Коридором поспішали Варя і Юля.

— Марійко! Де ти блукаєш? Ми тебе скрізь шукаємо! Швидше давай атестат на схованку Юрієві Юрійовичу! Зараз поїдемо!

— А що, є вже автобус?

Жукова махнула рукою:

— Уже всі посідали! Тебе ждемо! Ой, що це до тебе за павутиння вчепилося?

Біля шкільного під’їзду стояв червоний автобус. З розчинених вікон махали десятки рук.

— Швидше! Швидше! Що ж ви?

Другу частину вечора передбачалось провести далеко за містом, на березі річки. Господарча комісія в складі Ліди Шепель, Софи Базилевської і Вови Мороза ще два дні тому підшукала хороше місце на березі Дінця в дубовому лісі.

Хоч який просторий був автобус, а все ж таки в ньому стало тісно. На пікнік їхали всі випускники, Юрій Юрійович, Надія Пилипівна, Олег Денисович, батьки Віктора і батько Ніни Коробейник. Їхали ще дві офіціантки з ресторану. Вони везли в корзинах булочки й ковбасу — це додатково, бо всю іншу провізію й посуд завезли раніше.

Марійка навіть не помітила, як проїхали центр і околицю з присадкуватими котеджами для робітників велозаводу, як виїхали за місто, як мимо вікон побігли телеграфні стовпи з рядами проводів і закружляли поля з молодими лісосмугами.

В автобусі було шумно й весело. Невпинно звучали сміх і жарти, не встигала стихнути одна пісня, як починалась друга. Прекрасний і свіжий голос Варі Лукашевич, яка сиділа, обнявшись з Марійкою, виривався з загального хору, і здавалось, що його підхоплює грайливий вітрець з польових просторів.

Пісня рветься з грудей, вітрець дме у вікна, кошлатить волосся, лопочуть завіски, пропливають гайки, і знову поля й поля з високими хлібами...

Несподівано війнуло свіжістю ріки, автобус круто завернув ліворуч, і вже побігли назустріч немовби й лугові квіти, справжній килим з клеверу, золотого жовтцю і ромену. Віктор закричав:

— Яструб! Дивіться, яструб!

Усі повисовувалися з вікон. Над лугом летів великий сірий птах, на нього хоробро нападали кілька маленьких пташок. Коли якась пташка занадто близько підлітала до птаха, він робив у повітрі швидкий рух, немов пірнав униз.

— Дивіться, дивіться,— захоплено гукав Віктор,— ці пташки здаються проти нього ліліпутами!..

— Не ліліпутами, а бджолами, які намагаються вжалити! — обізвалась Жукова.

Вова Мороз висунув у вікно голову:

— Це не яструб! Які дурниці! Сова! Справді — сова! Її щось вигнало з денної схованки. Дивіться, як вона незграбно летить!

— Ану, пустіть і мене! — просила Марійка, зазираючи у вікно через голови.— Пустіть же! Я вам скажу — яструб чи сова!

Та птаха вже не було видно. Марійка побачила за лугом ліс, а за ним гору. Гора була вкрита лісом, на ній височіли густолисті дуби, і крізь них розтопленим червоним золотом струменіло передвечірнє сонце. Ріки ще не видно за високими кущами, та ось і вона блиснула рожевою від заходу сонця смугою.