Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри, і постане новий храм істини. Сказав так, щоб було більш зрозуміло.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі баламутив народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уяви? Що таке істина? [58]

І тут прокуратор подумав: «О боги мої! Я питаю його про щось згола не потрібне на суді… Мій розум не служить мені далі…» І знову примарилась йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути!»

І знову почув голос:

— Істина передусім у тому, що тобі болить голова, і болить так нестерпно, що ти малодушно подумуєш про смерть. Тобі не тільки несила розмовляти зо мною, тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі став твоїм катом, що мене засмучує. Ти не можеш навіть думати про що-небудь і мрієш тільки про те, щоб прийшов твій собака, єдина, певно, істота, до якої ти прив’язаний. Та муки твої зараз скінчаться, голова пройде.

Секретар витріщив очі на арештанта й не дописав слова.

Пилат підвів страдницькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже досить високо стоїть над гіподромом, що промінь промкнувся до колонади й підповзає до стоптаних сандалій Єшуа, що той тримається осторонь сонця.

Тут прокуратор підвівся з крісла, стиснув голову руками, й на жовтявому його поголеному обличчі відбився жах. Та він тієї ж миті вгамував його своєю волею й знову опустився в крісло.

Арештант тим часом провадив свою мову, та секретар нічого далі не нотував, а тільки, витягши шию, немов гусак, намагався не проґавити жодного слова.

— Ну от і по всьому, — мовив арештований, доброзичливо поглядаючи на Пилата, — і я надзвичайно цьому радий. Я радив би тобі, ігемоне, полишити на якусь часину палац і погуляти пішки де-небудь в околицях, ну хоч би в садах на Оливній горі [59]. Гроза почнеться… — арештант повернувся, примружився на сонце, — …пізніше, надвечір. Прогулянка принесла б тобі велику користь, а я радо супроводив би тебе. Мені зайшли до голови деякі нові думки, які могли б, гадаю, здатися тобі цікавими, і я охоче поділився б ними з тобою, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумної людини.

Секретар смертельно зблід і впустив сувій на підлогу.

— Лихо в тому, — вів далі зв’язаний, якого ніхто не перепиняв, — що ти надто замкнений і остаточно втратив віру в людей. Бо ж не можна, погодься, вмістити усю свою прив’язаність у собаку. Твоє життя убоге, ігемоне, — і тут оповідач дозволив собі всміхнутися.

Секретар думав тепер тільки про одне, вірити йому своїм вухам, чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити собі, якої саме примхливої форми набере гнів запального прокуратора на цю нечувану зухвалість арештованого. І цього секретар уявити собі не міг, дарма що добре знав прокуратора.

Тоді пролунав зірваний, хрипкуватий голос прокуратора, який латиною сказав:

— Розв’яжіть йому руки.

Один з конвойних леґіонерів грюкнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотузки з арештанта. Секретар підняв сувій, поклавши собі поки що нічого не записувати й ні з чого не дивуватися.

— Зізнайся, — стиха грецькою поспитався Пилат, — ти великий лікар?

— Ні, прокураторе, я не лікар [60], — відповів арештант, з утіхою потираючи зім’яту й набряклу почервонілу п’ясть.

Круто, спідлоба Пилат прошивав очима арештанта, й у цих очах вже не було каламуті, в них з’явились знайомі всім іскри.

— Я не спитав тебе, — сказав Пилат, — ти, може, знаєш і латинську мову?

— Так, знаю, — відказав арештант.

Барва виступила на жовтуватих щоках Пилата, і він спитав на латині:

— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?

— Це дуже просто, — відповів арештант латиною, — ти водив рукою в повітрі, — арештант повторив жест Пилата, — буцім хотів погладити, і губи…

— Так, — сказав Пилат.

Помовчали, тоді Пилат запитав грецькою:

— Отже, ти лікар?

— Ні, ні, — жваво відказав арештант, — повір мені, я не лікар.

— Ну добре, якщо волієш тримати це в таємниці, тримай. До діла воно прямого відношення не має. То ти твердиш, що не закликав зруйнувати… або підпалити, або якимось іншим способом знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав до таких дій, повторюю. Невже я схожий на недоумка?

— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів прокуратор, і всміхнувся якоюсь дивною усмішкою, — то поклянись, що цього не було.

— Чим хочеш, щоб я поклявся? — спитав, дуже пожвавившись, розв’язаний.