Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Та хоча б життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним клястися самий час, оскільки висить воно на волосинці, знай це!

— Чи не гадаєш ти, що це ти його привісив, ігемоне? — запитав арештант. — Якщо це так, то ти дуже помиляєшся.

Пилат здригнувся й відповів крізь зуби:

— Я можу перерізати цю волосинку.

— І в цьому ти помиляєшся, — світло всміхаючись та затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант, — погодься, що перерізати волосинку може лиш той, хто привісив?

— Так, так, — усміхнувшись, сказав Пилат, — тепер я не сумніваюся, що байдикуваті роззяви в Єршалаїмі ходили за тобою слідком. Не знаю, хто привісив твого язика, але привішений він добре. До речі, скажи: чи правда, що ти з’явився до Єршалаїму через Сузьку браму верхи на ослі, у супроводі натовпу черні, яка вигукувала тобі привітання, неначе якомусь пророкові? — тут прокуратор вказав на сувій пергамену.

Арештант розгублено поглянув на прокуратора.

— Я й віслюка жодного не маю, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я до Єршалаїму таки через Сузьку браму, але пішки, у супроводі самого лише Левія Матвія, і ніхто мені нічого не кричав, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі не знав [61].

— Чи не знаєш ти таких, — вів далі Пилат, не зводячи очей з арештанта, — одного такого Дисмаса, другого — Ґестаса й третього — Вар-раввана? [62]

— Цих добрих людей я не знаю, — відказав арештант.

— Правда?

— Правда.

— А тепер скажи мені, чого це ти увесь час вживаєш слів «добрі люди»? Ти всіх так називаєш, чи що?

— Усіх, — відказав арештант, — злих людей немає на світі.

— Уперше чую про таке, — сказав Пилат, усміхнувшись, — але, може, я мало знаю життя! Можете далі не нотувати, — звернувся він до секретаря, хоча той і так нічого не записував, і далі казав арештантові: — Чи в якій з грецьких книжок ти прочитав про це?

— Ні, я своїм розумом дійшов до цього.

— І ти проповідуєш це?

— Так.

— А от, наприклад, кентуріон Марк, його прозвали Щуробоєм, — він — добрий?

— Так, — відповів арештант, — він, щоправда, нещаслива людина. Відтоді, як добрі люди понівечили його, він став жорстокий і черствий. Цікаво було б знати, хто це його покалічив?

— З охотою можу повідомити це, — озвався Пилат, — бо я був свідком того. Добрі люди кидались на нього, мов собаки на ведмедя. Германці вчепилися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив до мішка, і якби не врубалася з флангу кавалерійська турма [63], а командував нею я, — тобі, філософе, не довелось би розмовляти з Щуробоєм. Це було в бою під Ідіставізо, в Долині Дів [64].

— Якби з ним порозмовляти, — зненацька мрійливо сказав арештант, — я певен, що він різко перемінився б.

— Гадаю, — озвався Пилат, — що мало ти втішив би леґата леґіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його офіцерів чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і перший, хто за це подбає, буду я.

У цей час до колонади стрілою влетіла ластівка, зробила під золотою стелею коло, знизилась, мало не черкнула стрілчастим крилом обличчя мідної статуї в ніші, і зникла за капітеллю колони. Може, їй спало на думку мостити там кубло.

Впродовж її польоту в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була такою: ігемон розібрався в справі мандрівного філософа Єшуа на прізвисько Га-Ноцри, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов анінайменшого зв’язку між діями Єшуа та заворушеннями, що сталися в Єршалаїмі нещодавно. Бурлака філософ виявився душевнохворим. Внаслідок цього, смертний вирок Га-Ноцри, виданий Малим Синедріоном [65], прокуратор не ухвалює. Та, зважаючи на те, що маячні, утопійні промови [66]Га-Ноцри можуть стати причиною заворушень в Єршалаїмі, прокуратор видаляє Єшуа з Єршалаїму, і призначає йому ув’язнення в Кесарії Стратоновій на Середземному морі [67], тобто саме там, де резиденція прокуратора.

Зосталося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташка кинулася до чаші фонтану й вилетіла на волю. Прокуратор підвів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом зайнялася курява.

— Усе про нього? — спитав Пилат в секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відповів секретар і подав Пилатові другий шматок пергамену.

— Що там іще? — запитав Пилат і спохмурнів.

Прочитавши подане, він іще дужче змінився на виду. Чи то темна кров кинулася до шиї та обличчя, чи сталося що інше, та шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі немов позападали.

Знову ж таки завинила, мабуть, кров, що вдарила до скронь та загупала в них, тільки прокураторові щось сталося із зором. Так, примарилось йому, наче голова арештанта відпливла десь, а натомість з’явилася інша. На цій плішивій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На чолі була округла виразка, що роз’їдала шкіру й була змащена мастю. Запалий беззубий рот із звислою нижньою вередливою губою. Пилатові здалося, що щезли рожеві колони балькона й покрівлі Єршалаїму вдалині, внизу за садом, і все втопилося довкола в зеленій гущавині капрейських садів [68]. Та й зі слухом сталося щось дивне — ніби вдалині програли негучно й грізно сурми й дуже виразно почувся гугнявий голос, що пихато розтягував слова: «Закон про зневагу величности…» [69]