Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

На першому — оголене, в зашерхлій крові, тіло з перебитою рукою та розтрощеною грудною кліткою, на другому— голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими розплющеними очима, які не полошило пронизливе різке світло, а на третьому купа зашкарублого лахміття.

Біля стятого стояли: професор судової медицини, патологоанатом та його прозектор, представники слідства й викликаний телефоном від недужої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза в МАССОЛІТі — літерат Желдибін.

Машина заїхала по Желдибіна і, перш за все, разом із слідством, відвезла його (близько півночі це було) на квартиру вбитого, де було проведено опечатування його паперів, а по тому вже всі поїхали до морґу.

І от тепер, ставши коло останків небіжчика, вони радилися, як краще зробити: чи пришити відтяту голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдівській залі, просто прикривши загиблого наглухо до підборіддя чорним покрівцем?

Так, Михайло Олександрович ніде не міг задзвонити, і геть даремно обурювалися й галасували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудниковим. Акурат опівночі усі дванадцятеро літератів залишили горішній поверх і зійшли додолу до ресторану. Тут знову подумки недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: усі столики на веранді, природно, виявились вже позайманими, і довелось залишатися вечеряти у цих красивих, але душних залях.

І саме опівночі в першій з них щось гупнуло, задзеленчало, посипалось, заскакало. І тієї ж миті тоненький чоловічий голос відчайдушно заверещав під музику: «Алилуя!!» Це вдарив знаменитий грибоєдівський джаз [123]. Вкриті випотом обличчя аж ніби засвітились, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лямпах немов додали світла, і раптом, ніби з цепу зірвавшись, затанцювали обидві залі, а за ними затанцювала й веранда.

Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноактрисою в жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискин з велетенською Штурман Жоржем, танцювала красуня-архітект Семєйкіна-Ґалл, міцно схоплена невідомим у білих рогожних штанях [124]. Танцювали свої й запрошені гості, московські та приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Куфтик з Ростова, здається, режисер, із фіялковим лишаєм на всю щоку, танцювали найвидатніші представники поетичного підвідділу МАССОЛІТу, тобто Павіянов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали не знати якого фаху молодики зі стрижкою боксом, з підбитими ватою плечима, танцював один вельми літній з бородою, в якій засіла пір’їнка зеленої цибулі, танцювала з ним літня, доморювана недокрів’ям дівчина в жовтогарячому шовковому пом’ятому платтячку.

Об’юшені потом офіціянти несли над головами спітнілі кухлі з пивом, хрипко й з ненавистю горлаючи: «Звиняюсь, громадянине!» Десь у рупорі голос командував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!» [125]Тонкий голос вже не співав, а завивав: «Алилуя!» Ляскіт золотих тарілок у джазі часом перекривав гуркотіння посуду, що його посудниці похилою площиною спускали до кухні. Одне слово, пекло.

Й було опівночі видіння у пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень із кинджальною бородою, у фраку й величним поглядом окинув свої володіння. Казали, казали містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був оперезаний широким шкуратяним пасом, з-за якого стриміли руків’я пістолів, а його волосся барви кручого крила було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїмському морі під його кермою бриґ під чорним гробовим прапором з адамовою головою [126].

Та ні, ні! Брешуть спокусники-містики, жодних Караїбських морів немає на світі, не пливуть по них відчайдушні флібустьєри, і не гониться за ними корвет [127], не стелеться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, і нічого не було! Ось миршава липа є, є чавунна огорожа й за нею бульвар… І тане лід у вазочці, і видно за сусіднім столом набіглі кров’ю чиїсь бичачі очі, і страшно, страшно… О боги, боги мої, отрути мені, отрути!..

І раптом за столиком пурхнуло слово: «Берліоз!!» Знагла джаз розвалився й затих, як ніби хтось бацнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що?!!» — «Берліоз!!!». І ну схоплюватись, ну скрикувати…

Так, зметнулася хвиля горя на страшну звістку про Михайла Олександровича. Хтось метушився, кричав, що треба ось зараз, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму й негайно надіслати її.

Але яку телеграму, спитаємо ми, і куди? І нащо її посилати. І справді, куди? І на що потрібна хай буде яка телеграма тому, чию сплющену потилицю стискають тепер ґумові руки прозектора, чию шию зараз коле кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому ніяка телеграма. От і по всьому, не будемо більше обтяжувати телеграф.