Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Я не вмовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Вдома можна повечеряти.

— Красненько дякую, — гугонів Амвросій, — уявляю собі твою жінку, яка намагається спорудити в каструльці на спільній кухні вдома порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко! [117]— І, наспівуючи, Амвросій прямував до веранди під наметом.

Ех-хо-хо… Так, було, було!.. Пам’ятають московські старожильці знаменитого Грибоєдова! Що ті відварні порційні судачки! Дешевина це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблястій каструльці, стерлядь шматками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокотт із шампіньйоновим пюре в горнятках. А філейчики з дроздів вам не подобалися? З труфлями? Перепелиця по-генуезьки? Десять з полтиною! Та джаз, та привітна обслуга! А в липні, коли уся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в холодку під витким виноградом, у золотій плямі на білосніжній скатертині тарілочка супу-прентаньєр? Пам’ятаєте, Амвросію? Ну що ж питати? По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що там ваші сижки [118], судачки? А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи [119]за сезоном, перепілки, кулики? Шипучий у горлі нарзан?! Та годі, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..

О половині на одинадцяту годину того вечора, коли Берліоз загинув на Патріярших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній марудилося дванадцятеро літератів, що зібралися на засідання й дожидалися Михайла Олександровича.

Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у кімнаті Правління МАССОЛІТу, серйозно потерпали на задуху. Жоден свіжий струмінь не проникав у розчинені вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегшення. Пахло цибулею з підвалу тітчиного дому, де працювала ресторанна кухня, й усім кортіло пити, всі нервували й злостилися.

Белетрист Бескудников — тихий, пристойно вдягнений чоловік з уважними й водночас невловними очима — витяг годинника. Стрілка підповзала до одинадцятої. Бескудников стукнув пальцем по цифербляту, показав його сусідові, поетові Двубратському, який сидів на столі й знічев’я гойдав ногами, узутими у жовті черевики на ґумовій підошві.

— Одначе, — пробурмотів Двубратський.

— Хлопець, певно, на Клязьмі загруз, — густим голосом озвалася Настасія Лукинична Непремєнова, московська купецька сирота, що стала письменницею й пише батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж» [120].

— Лихо та й годі! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я й сам би зараз залюбки на балькончику чайку попив, замість того, щоб отут варитися. Адже засідання призначено на десяту?

— А зараз добре на Клязьмі, — піддрочила присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літерацьке селище Перелигіно на Клязьмі [121]— спільне болюче місце. — Тепер вже солов’ї, певно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.

— Третій рік вношу грошики, щоб хвору на базедову хворобу дружину відправити до цього раю, та щось нічого в хвилях не видать, — уїдливо й скрушно сказав новеліст Єроним Поприхін.

— То вже як кому пощастить, — прогугнів з підвіконня критик Абабков.

Радість спалахнула в маленьких оченятках Штурман Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:

— Не треба, товариші, заздрити. Дач усього двадцять дві, і будується ще тільки сім, а нас у МАССОЛІТі три тисячі [122].

— Три тисячі сто одинадцять чоловік, — докинув хтось із кутка.

— Ну от бачите, — вела далі Штурман, — що ж поробиш? Природно, що дачі одержали найбільш талановиті з нас…

— Генерали! — навпростець увігнався до чвари Глухарьов-сценарист.

Бескудников, штучно позіхнувши, вийшов з кімнати.

— Сам у п’яти кімнатах в Перелигіні, — услід йому сказав Глухарьов.

— Лаврович сам у шести, — вигукнув Денискин, — і їдальня дубом обшита!

— Е, зараз не в тому річ, — прогугнів Абабков, — а в тому, що половина на дванадцяту.

Зчинився галас, назрівало щось ніби як бунт. Стали дзвонити до ненависного Перелигіна, потрапили не на ту дачу, до Лавровича, дізналися, що Лаврович пішов до річки, і вкінець цим засмутилися. Навмання задзвонили до комісії красного письменства на додатковий № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.

— Він міг би задзвонити! — кричали Денискин, Глухарьов і Квант.

Ах, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович задзвонити нікуди. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячосвічними лямпами, на трьох цинкових столах лежало те, що ще недавно було Михайлом Олександровичем.